Молоко з кров’ю. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      Маруся надулася. Чого це її румункою обзивають?

      Історія Марусиного прізвиська почалася задовго до її народження. У Рокитному ще пам’ятають, як перед війною в хаті баби Параски з’явилося чорнооке дівча рочків шістнадцяти.

      – Онука, – коротко пояснила стара Параска з двору, коли баби якось ішли вулицею, зупинилися біля її хвіртки та все роздивлялися, як нетутешнє, худе, аж світиться, дівчисько незграбно порається біля курей.

      – І звідки така? – не стрималася котрась із жінок.

      Параска мотнула головою в бік міста. Баби й собі шиї скрутили. З міста? Та, може бути… Від Рокитного до міста – усього десять кілометрів. За чотири години пішки дійти неважко, та щось Парасина донька не дуже до матері бігала, бо ж як рочків двадцять тому подалася до міста, так досі від неї звісток – як від кози сала. А оце, виходить, онуку до баби направила. А сама, виходить, не дуже до матері поспішає… Городська, виходить…

      – І як зветься? – не відступали.

      – Орися… – відрізала Параска. Та на бабів вовком – йдіть уже!

      Рокитнянські баби собі всміхнулися – чекай, Парасю, припече, сама все розкажеш. Та Параска підвела – померла, сердешна, перед самою війною, і Орися лишилася за хазяйку на захаращеному подвір’ї її старої, але міцної хати. Призвичаїлася на городі поратися, у сільраді папірці виправила – рокитнянська тепер, та тільки до розмов не цікава, знай мовчить, як той бундюк, а рокитнянські ж – вони інші, у них завжди зайве слівце на язиці. «Є, ні, – думають. – Чужа дівка! Як була нетутешня, такою і лишиться…»

      Війна на своїх і чужих по-своєму поділила. Усіх рокитнянців вирівняла, усім роти позатикала. Хто від біди занімів, кого сира земля прийняла. Чоловіки на фронтах. Баби з малими та каліки зі старими по кутках виють. А відчайдухи у степу за балками у партизанський загін збилися. Орися як почула, так і гайнула в степ. Два дні по тому в Рокитне увійшли німці, і рокитнянці від чорного жаху найперше показали на її подвір’я – мовляв, господиня десь швендяє, а хата порожня, то ж німцям краще на вільному подвір’ї лаштуватися, а не живих людей тіснити… Горе, горе… Де ті живі нині? Де?… Рокитнянці з німою ненавистю спостерігали, як по їхніх хатах нишпорять вороги – наскрізь, насправді й навіки чужі вояки, ріжуть їхніх курей та свиней, вкладаються на їхніх постелях… Вони мовчки чекали, поки ворог захропить, і клали Богові поклони, просячи для німця таких пекельних мук, яких ще не знав ніхто із живих. І мертвих…

      У сорок третьому до німців у Рокитному приєдналися балакучі, завжди голодні й назавжди обморожені румуни. У сорок третьому на свій двір повернулася й Орися. На пальцях пояснила шістьом придунайським воякам, що оселилися в її хаті, що вона тут жила раніше, а тепер оце буде їм прислужувати. Якщо треба. По Рокитному поповзло…

      – Ой-йой! Добре, що Параска померла і не бачить, як онука скурвилася… – одні.

      – А рознесло ж її, паскуду, на румунському харчі! – інші.

      – А може, то партизани Орисю до румунів направили, – СКАЧАТЬ