Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тут і розказувати нема чого! Поїхав я до Камінки, щоб пізнати, чи треба мені виходити на роботу, чи вже за нової влади я вже непотребний.

      – І як? – запитав Данило.

      – Та шо! Сказали, що поки що до мене у нової влади претензій нема, казали, робіть далі, але вже ліс буде не панський, а народний, то й відноситися я маю до него, як до народного.

      – Як то? – запитав Василь Вовк.

      – А я знаю? – знизав плечима Кость. – Я й до того відносивсьи до него як до спільного, але тілько кивнув головою. Буду ставитисьи, як до народного. То вже й хотів розвернутисьи, щоб встигнути на потяг, як мене затримали ті двоє і запитали, чи знаю я таку Марію Макуху. Ну скажу вам, що спочатку я навіть сказав, що нє, не знаю, але потім пригадав, що то таки наша Маруська Білецька, а по чоловікові вона таки Макуха!

      – І що далі? – допитувався Василь.

      – Та що далі! Сказали, щоб я показав, де вона живе, а заодно і підвезли додому! – закінчив Кость.

      – А чого хотіли, не сказали? – запитав Данило.

      – Та нє! Питали про те, як ми жили за панської Польщі, про нашого війта, чи не сильно гнобив він нас, а про то, чого хочуть від нашої Маруськи, не говорили!

      – Може, якісь звістки про їхнього Степка привезли? – припустив Данило.

      – Ну, якщо так, то видно, вже нема Степка на світі, а то би сам приїхав до матері, – зробив висновок Василь.

      Про це ж запитала й Катерина Білецька, тільки побачивши на своєму обійсті двох незнайомих чоловіків. Почувши відповідь цивільного, жінка важко опустилася на лавку. Зі слів прибулих виходило, що Степан Білецький у тридцять шостому році був нелегально перекинутий у Польщу, щоб наблизити день возз’єднання з Радянською Україною, але був упізнаний якимось українським націоналістом і виданий польській поліції. Намагаючись дізнатися від нього про мету переходу кордону, поляки перестаралися і від отриманих побоїв комуніст Степан Білецький помер.

      Від таких слів у Катерини опустилися руки. Вона не плакала – всі сльози у неї закінчилися, ще коли чекала свого чоловіка Тому з австрійського полону, лише повторювала:

      – Бідний мій Степанку! Не зовижу більше тебе!

      У такому стані її застала Марія, що саме вийшла з хати. Побачивши незнайомих і застиглу матір, вона кинулася до неї.

      – Що сьи стало, мамо? – запитала вона.

      – Нема більше нашого Степана, доню! Забили єго, як твого чоловіка! – відказала Катерина.

      Марія нарешті підвела очі на чоловіків.

      – Хто ви такі? – запитала вона. – Що вам треба?

      – Ми до вас, Маріє Фомівно! – сказав цивільний. – Мене звати Георгій Руденко, а зі мною товариш Таланов. Нам дуже шкода, що ми принесли вам таку тяжку новину. Ми знаємо про вашого чоловіка, котрий також віддав своє молоде життя за те, щоб ви жили в єдиній сім’ї радянських народів.

      – Що вам треба? – повторила своє запитання Марія.

      – Ми пропонуєм вам, товаришко Макуха, стати нашим представником СКАЧАТЬ