Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на підлозі, лежала чималенька купка полінець. Сьогодні вони також опиняться у пічці. А це і не дивно – такий мороз надворі! Ні отець Петро, ні навіть старші люди, з котрими він розмовляв, не пам’ятають таких морозів. Бували ночі, коли можна було надворі чути тріск – це тріщали наскрізь промерзлі стовбури фруктових дерев. Петро Лісович особливо переживав за свій сад. Лише два роки тому той дав перший урожай. Тепер невідомо, чи переживуть дерева цю зиму. А яблуні у нього були елітні, за ними отець Петро спеціально їздив аж в сусіднє воєводство, дотримувався усіх приписів, котрі вичитав у часописах. Якою ж була його радість, коли він побачив перше яблуко. Воно було ще маленьке, непоказне, зморщене, та й не провисіло на яблуні довго, впало від вітру, але яке воно було смачне! Вже наступного року сад дав більший урожай і яблука вже були саме такими, які він сподівався отримати. Що ж, напевне, весною він не дорахується багатьох дерев. Справді, цьогорічна зима запам’ятається людям надовго. Три дні тому він хоронив стару жінку. Для того щоб викопати могилу, гробарям довелося промучитися два дні, аж потім вже здогадалися розводити у ямі вогонь, щоб хоч так встигнути до визначеного часу.

      Так, зима тридцять дев’ятого року була не схожа на попередні. І погодою, хоч і раніше були морози, і подіями, що ураганом налетіли на Галичину. Лише місяць тому голова Вишівської сільської ради Марія Макуха повідомила радісну звістку, що в Києві сесія Верховної Ради УРСР, котра зібралася спеціально, ухвалила рішення приєднати Західну Україну і возз’єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі. Цю звістку, на думку голови, безперечно історичну, люди сприйняли байдуже, що аж ніяк не могло залишитися непоміченим секретарем партійного осередку Андріаном Котельниковим.

      – Невже ви не розумієте, які відкриваються перспективи перед вами, простими людьми? – майже ображено запитав він. – Ви зараз громадяни найпершої в світі соціалістичної держави! Як співається у пісні: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».

      Але ніхто такої пісні не пам’ятав, хоч фільм «Цирк» у місцевому клубі, перетвореному з читальні «Просвіта», все ж показували.

      (Тут отець Петро Лісович, попри свою неприязнь до нової влади, все ж не міг не відзначити, що агітацію вона організувала відмінно. Час від часу у клубі показували фільми, котрим передували кіножурнали. З них місцеві селяни дізнавалися про щасливе життя при радянській владі, про міць Червоної армії, про те, як зовсім скоро житимуть вони самі.)

      Ніхто навіть не підозрював, наскільки швидко настануть такі зміни. Першою ластівкою «нового життя» стало попередження Якова Смоляра. Однієї неділі після відправи колишній гайовий затримався у церкві, й отець Петро здогадався, що у того до нього є розмова. Оскільки це відбувалося постійно, парафіяни завжди запитували його поради, тому отець і не здивувався Якову. Щоправда, розмова аж ніяк не принесла йому заспокоєння.

      – Добре, що ви залишилися, Якове, – мовив, привітавшись, Петро Лісович. – Я вже декілька неділь не бачу ні вашого сина, ні Оксани. СКАЧАТЬ