Кассандра. Леся Українка

Чтение книги онлайн.

      А нащо ж ти приймала подарунки?

      Бо я його любила. Ті дари –

      то все, що міг Долон Кассандрі дати.

      Чому ж я мала б і того зрікатись?

      Він щиро те давав, а я те брала,

      щоб мати спогад про хвилини щастя,

      бо знала я, їх небагато буде.

      Дивись: і досі золота гадючка

      мені правицю обвиває так,

      як спогад в’ється коло мого серця…

      Долон не винен. Винні сії очі,

      не вмів їх погляд мовити: «Кохаю»,

      хоч від кохання серце розривалось.

      Боявся їх Долон. Він сам казав,

      що вбили щастя наше тії очі

      холодними і твердими мечами.

      Вони однакові були, незмінні

      перед богами і перед коханим.

      Не міг Долон очей тих подолати,

      не міг він погляду їх одвернути

      від таємниці до живого щастя.

      І знала я, що в сих моїх очах

      моя недоля, тільки що робити?

      Хіба осліпнути? Бо де візьметься

      у птиці віщої коханий погляд

      голубки, що воркує.

      Поліксено!

      Не придивляйся до моїх очей.

      Не говори до мене, не питай

      нічого, нічогісінько. Ти знаєш,

      тебе я над усіх сестер злюбила.

      Не говори до мене.

      Ні, Кассандро,

      не думай ти, що й я тобі ворожа,

      як інші всі. Не винна ж ти, що хвора,

      що бог тобі так затуманив думку,

      що скрізь лихе ввижається тобі

      там, де його і признаку немає,

      що ти собі та й людям труїш радість.

      Мені тебе, голубко, дуже шкода.

      Сестричко, розчеши мені волосся.

      Мені казала мати розчесатись,

      та бачиш, як заплуталось воно,

      та ще тут сі квітки ніяк не вийму.

      Ось маєш гребінець.