І будуть люди. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не дав би. Бо тепер, знаєте, які люди пішли, візьме – та й поминай як звали!

      Оксен зводиться, йде до великої пузатої скрині, що стоїть під вікном. Обережно здіймає килим, відмикає внутрішній, із дзвоном, замок, підіймає важке віко, обклеєне кольоровими картинками лубочних видань. І хоч став так, щоб затулити широкою спиною скриню, Мокрина все ж добирає способу просунути туди своє око.

      «Боже, скільки того добра в чоловіка! – тихенько ахкає вона – Коли б мені хоч десяту частку того, я б і горя не знала!»

      Оксен дістає з прискринка важкий дідів гаман і, вже зовсім відвернувшись од жінки, клацає сталевим кігтем – розкриває міцно стулені дужки.

      Він довго шелестить папірцями – відбирає, які найбільш потерті. Бо нащо бідному нові гроші? Однаково вони не втримаються в нього, не ляжуть на дно повної скрині, а покрутяться-покрутяться межи пальцями, та й будь здоров!

      – Оце вам, Мокрино, аж п’ятдесят рубликів завдатку! – кладе Оксен перед жінкою пом’яті кредитки. – А решту віддам, як підпишемо купчу.

      Тремтячими пальцями перераховує Мокрина гроші. Розкладає на п’ять рівних купок по десять карбованців, бо вміє лічити тільки до десяти. Потім побожно зв’язує в краєчок хустини, затискає в темний кулак: легше тепер відірвати їй руку, аніж видерти гроші.

      – То я вже піду, – каже вона, побоюючись, шо Оксен роздумає та відбере отой завдаток.

      – Ідіть з Богом! – бажає їй щастя Оксен і, проводжаючи жінку, ще раз нагадує: – Глядіть же, поїдемо завтра до міста!

      А перед вечором, коли втомлене сонце, віддавши тепло Івасютиним нивам, спішило відпочити за обрій, Оксен стояв посеред щойно придбаного поля. Довкола лисніла чорна рілля, ласкаво хлюпала невисокими довгими хвилями, а він стояв, оббризканий вечірнім сонцем у бронзу та мідь, важкий, непорушний, врослий у землю, і не було, здавалося, такої сили на світі, що зрушила б його з місця, примусила б його поступитись, віддати хоч шматочок землі.

      Десь у своїй хаті ще раз перераховувала гроші Мокрина, розкладаючи їх на маленькі купки. Десь сьорбав остогидлі «булони» Протасій і чекав од своєї жінки підмоги: «на усілєніє харчу». Десь повзали в залитих смердючою тванню шанцях його земляки – «расєйські солдатики», бігали в атаку, падали, захлинаючись власною кров’ю і невикричаним криком своїм, зависали на колючих дротах, догнивали у братських могилах, стогнали в шпиталях і здихали від голоду в бараках для військовополонених. Десь згинався біля вагранки, що пахкотіла пекельним жаром, Василь Ганжа, який не захотів після каторги повертатись додому, подався шукати кращої долі на Донбас. А він, Оксен Івасюта, стоїть на своєму полі, посеред своїх вимріяних ста десятин, і ніколи ще йому не дихалося так вільно та легко, і вже нові спокусливі думки в’ються йому в голові, затуманюють її приємним прозорим серпанком.

      – Господи, не введи во іскушеніє… – звично шепочуть Оксенові вуста, бо подвоюються, потроюються в уяві отари овець, коні й воли, корови й свині, що й так виповнюють його велике подвір’я.

      То СКАЧАТЬ