І будуть люди. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ цього разу промовчала. Сиділа, висока, худа, потемніла, як свята Варвара на отій-он іконі, що в самім низу, журно тьмяніла великими, змарнованими злигоднями та щоденними нерадісними турботами очима. Якоюсь байдужістю, покірною тупістю віяло від усієї висушеної постаті її, так начеб вона казала: «Мені однаково, купите ви оту землю чи не купите, але якщо Протасій надумався, то я мусила-таки до вас прийти».

      – Самі ж бо знаєте, які тепер можуть бути достатки, – правив своє Оксен. – Все з’їдає війна, все їй у пельку пхаємо. На одного Бога тільки й лишилась надія, як Бог не змилостивиться над нами – всі до одного загинемо! Не від голоду – так від хвороб, пошестей усяких…

      «Ну, ви ще не так скоро загинете!» – наче сказала – повела на Оксена очима Мокрина. Однак звично зітхнула, похитала сумно головою.

      – Так, так, святу правду кажете. Тільки ж Протасій пише та пише: іди, Мокрино, та спитай, чи не хочуть купити, дак я оце і прийшла.

      – Бач, він тепер розумний, ваш Протасій! – не втримався від докору Оксен. – А тоді, було, й не підступися до нього.

      – А так, так… Тож він і передає іди до Оксена. А коли що не так, то вже звиняйте.

      Мокрина зненацька звелася, витерла тильною стороною долоні сухі губи, померехтіла темними очима на Оксена:

      – То бувайте здорові!

      – Постійте, чого ж ви?.. – злякався Оксен. Підхопився, взяв Мокрину за руку, знову посадив на лаву. – Я ж не сказав, що зовсім не хочу купити.

      Мокрина знову сіла, покірно, байдуже. Що ж, вона може й посидіти, їй спішити нікуди: малі діти не пищать на печі, а корови, дякувати Богу, зроду-віку не було – доїти нічого. Якби Протасій не наказав, вона сюди і не прийшла б.

      Оксен нервово постукує пальцями по столу, позирає скоса на жінку. Врешті ковта слину, що набігла до рота, так наче він три дні нічого не їв, обережно запитує:

      – А скільки ви, приміром, за оту земельку запросили б?

      Мокрина немов прокинулася з глибокого сну. Провела тильною стороною долоні по безкровних губах, подивилася на Оксена так, наче не почула його або не зрозуміла.

      – От коли б я справді захотів у вас купити – скільки б ви запросили з мене? – повторив Оксен і відразу ж, злякавшись, що він видав себе, сказав: – Тільки вважайте, Мокрино, зараз із грошенятами сутужно. Ой, як сутужно!..

      Мокринина суха рука знову пройшла по губах, як смичок, наче вона збиралася на них заграти. Скільки вона хотіла б? А звідки їй, дурній бабі, знати про теє? Хіба вона торгувала коли отією землею, продавала та купувала, щоб тепер знати, чого варта її нива? Могла б напевне сказати, скільки пролила на ній поту, скільки ночей недоспала, скільки здоров’я потратила, орючи, засіваючи, жнучи, бо то все було, цьому свідком ось оці її шкарубкі, як підошва, долоні, оці плескаті груди, ця похилена постать і завчасно поблякле обличчя з сухими, як дві тріски, вустами. А яка ціна отій ниві, того вона не знає. Чого не знає, того не знає. Не сказав про це і Протасій. Сказав тільки: «крєпко торгуйся». А як вона торгуватиметься «крєпко», як не СКАЧАТЬ