Крос у небуття. Юрий Сорока

Чтение книги онлайн.

      – У Хмельницькому. Люди бачили його у центрі. Кілька разів.

      – Ти впевнений?

      – Можемо вірити, – схилив голову Косий. – Надійні люди оповідали.

      – Софрон з ним?

      – Так.

      – Коли їх там бачили?

      – Позавчора.

      – З ким вони були? Самі? Якщо ні, тобі відомі якісь кінці Потапа в Хмельницькому?

      Косий зітхнув і собі припалив цигарку.

      – Я не всесильний, начальнику. Ти ж знаєш.

      – Ти не всесильний, ти хитрий, як лис. Ну то що?

      – Знаєш, а мені вже сорок, – раптом заявив Андрію Косий. – Це вік, який примушує замислитись над життям, ти так не вважаєш? Краща половина позаду, роки, пришвидшуючись з кожним прожитим, починають летіти з швидкістю метеорів, а попереду лише безрадісна старість і кінець земних поневірянь. А коли ти прокидаєшся ранком, тебе обов’язково щось болить. Примітивізм власної ролі у цьому світі починає турбувати значно частіше, аніж раніше. Це сумно.

      Андрій засміявся.

      – Косого потягло на філософію. Ти й справді старієш.

      – Про це я й намагаюсь сказати. У мене уже не те здоров’я, яке мав раніше. Вісім років я не витримаю. І якщо б ти, начальнику, пообіцяв, що подбаєш, аби у разі чого мені влаштували замість них звичайну «двійку», я б знав напевне, що ти дотримаєшся власного слова.

      Андрій загасив цигарку до попільнички.

      – Добре, Косий. Я подумаю над твоїм проханням. З ким їх бачили?

      – Коли ти так кажеш, я спокійний за свою долю. Їх бачили з Анжелою. Вона наркоманка, живе у Хмельницькому. Кличка – Фієста. Більше мені нічого про неї не відомо.

      Андрій дістав портмоне і покликав Карена.