Крос у небуття. Юрий Сорока

Чтение книги онлайн.

      – У мене немає стільки. І я ще сьогодні нічого не їла. Дам сто тисяч.

      Таран приречено зітхнув:

      – Ех, і чого ви такі злиденні всі? Ну давай…

      За кілька хвилин Анжела, передавши в приміщенні телеграфу потерту купюру напарнику Тарана, пішла геть. Можливо хоч сьогодні вона зробить над собою зусилля і зможе прожити день без триклятих наркотиків? Коли проходила Проскурівською повз будівлю ЦУМу, її хтось покликав. Невже знову менти? Але, обернувшись, Анжела мало не скрикнула від радощів. За два кроки від неї стояв Віталік Потапчик, з яким колись навчалась у інституті. Вона на першому курсі, а він на п’ятому. Це було до заміжжя, розлучення і наркотичної ями. У іншому житті.

      – Анжелко, привіт! – Потап, здавалося, щиро зрадів зустрічі.

      – Віталік… – вона ошелешено глипала очима, розглядаючи давнього знайомого. Модна зачіска, дорогі окуляри від сонця, модні малиновий піджак і чорний гольф; золотий цеп завтовшки у палець на шиї. Анжелі раптом стало соромно – вона немов зором сторонньої людини побачила себе – старенька китайська курточка і затерті джинси. Фарбоване біляве волосся розтріпане й давно не мите. Анжела мало не схлипнула.

      – Вибач, я поспішаю…

      – Та стій ти! – перегородив дівчині дорогу Потап. – Що з тобою? Може образив хто?

      – Ніхто мене не ображав.

      Потап уважніше приглянувся до обличчя старої знайомої і все зрозумів.

      – Ну от що, зараз сядемо десь, перекусимо, вип’ємо вина і ти все мені розповіси. Може чим і допоможу. Ось, познайомся.

      Потап повернувся і Анжела помітила за ним високого симпатичного хлопця у джинсовому костюмі.

      – Мій товариш. Звати Віктор. А це моє інститутське кохання – Анжела, – відрекомендував він дівчи- ну Софрону, котрий мало не розкрив рота від розуміння факту, що Потап веде бесіду з брудною наркоманкою.

      – Привіт, – кинув Софрон крізь зуби. – Потап, сто проти одного, вона вина не п’є.

      Анжела відчула себе ще гірше і хотіла винайти якусь причину для того, щоб йти геть, але Потап взяв справу до своїх рук.

      – Не п’є вина, візьмемо «пепсі». Пішли, Софрон, перекусимо чогось. Анжело, не поспішай ти так. Ми давно не бачилися, можливо змінилися. Але це ж не привід цуратися колишніх знайомих?

      Анжела, котру пронизували суперечливі почуття, знайшла у собі сили тільки знизати плечима.

      – Ну от, – зрозумів її жест по-своєму Потап. – Де тут у вас попоїсти смачно?

      За чверть години вони втрьох сиділи за столиком кафе у центрі міста і очікували на замовлені страви. Столик розташовувався на вулиці і був щільно обставлений штучними пальмами у горщиках, так, що перехожі, котрі ходили зовсім поряд, не могли роздивитись тих, хто сидів у бістро. Судячи з усього, саме цей факт примусив Потапа зупинитись у даному кафе.

      Анжела, приблизно підрахувавши, зрозуміла, що замовлене Потапу буде коштувати не менше двох місячних окладів простого трудяги, але не була надто здивована – Потап СКАЧАТЬ