Новели. Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ питався тато, – а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?

      Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.

      – Гай, ходім.

      Мама не пускала:

      – Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш.

      Ймила сина за ноги:

      – Воліла бих ті на лаву лагодити!

      Пішли.

      Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.

      Переходили ліс.

      Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.

      За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:

      – Бувайте здорові, і свої, і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіть у далеку дорогу.

      Всі поскидали капелюхи:

      – Повертайси здоровий назад та не забавлєйси.

      Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо:

      – Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.

      – Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.

      Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.

      – Йди здоров, Миколаю! – кричала громада.

      Тої ночі сиділа на подвір’ї стара мама та захриплим голосом заводила:

      – Відки тебе візирати, де тебе шукати?!

      Доньки, як зазулі, до неї говорили.

      Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.

      Вістуни

      То будуть старі бідні вдови, або їх внуки, або старі діди, що коло своїх дітей туляться і чують щодня, який вони тягар у хаті, або то будуть молоді жінки з малими дітьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім місті за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх ніяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі сталеві дороги і будуть розходитися по сивих монотонних стернях, діти будуть шукати колосся, а старі – тамтогорічних ковіньок[9].

      І дід Михайло буде йти зі своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною, найстаршою між ними. Хлопці будуть, як лошачки, то перебігати діда, то лишатися далеко позаду, а Оксана буде йти все разом. Дід буде нести дрантиву чорну верітку[10] на плечах і буде покашлювати. Оксана буде мати в руці хліб для хлопців і для себе. То буде саме полудне, а дід буде все казати Оксані:

      – Це сонце, синку, вже з морозом.

      Будуть вони іти, іти і зіпруться на одній ниві. Дід стане біля межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопці почнуть шукати дуч по полю, керничок ясних і батіжків та ножиків, загублених пастухами.

      Оксана здійматиме кожний колосок, що надибле, і буде всі складати в ліву руку, а як жмут згрубіє, то вона його буде складати понад ярок, аби СКАЧАТЬ