Новели. Василь Стефаник
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Новели - Василь Стефаник страница 8

СКАЧАТЬ лишень дві поза іглу, бо фасольки будуть череваті. А мені казали, аби не качатися з гори, бо сорочку подеру або собі черево покалічу. «Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії, та овець пильнуйте». А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не можеш ані годинки тихо посидіти?» Та й тоді злетів бузьок[7] на млаку[8] таки коло нас. Мама взяли мене, посадили на коліна та й почали співати:

      Ой, не коси, бузьку, сіна,

      бо си зросиш по коліна.

      Та най тота чайка косить,

      що набакир шапку носить.

      Збирав усі сили пам’яти, аби нагадати решту співанки, і не міг. Очі посумніли.

      – Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечора за бузьком та приспівував: «Ой, не коси, бузьку, сіна…»

      Розбігався, як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром усе стримується. Говорив голосно перші вірші співанки і не міг далі нагадати. Зітхнув, і чорний обвід біля очей ще більше почорнів.

      – Боже милий, вже не можу я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мама мили ноги і чисті онучки видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку. І ходив я по тім світі, і гнувся, як лоза, для кавалка хліба, і чув на собі сотки гордих очей.

      Махнув рукою, як би хотів відігнати ті горді очі.

      – По довгих роках я поїхав до мами… Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках, сиділа на приспі та грілася на сонці. Не пізнала. А потім мене привітала. «Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби-с не сумував. Та як ще умирала, то все за тебе допитувала. Ми її дурили, що ти над’їдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг уздріла. Та й умерла».

      Отак рвалася та нитка…

      Несвідомо говорив мамину співанку: «Ой, не коси, бузьку, сіна…»

      – Пішли ми з мамою на могилу. Ледве мама добилися. «Аді, синку, отсе Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посаджу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хаті. Вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли…

      Гарячі сльози впали на стіл.

      – А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної – на мамин гріб. Був я там раз. Сидів між тими гробами, і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов з могили. Лиш вишневий цвіт з гробів летів за мною, як коли б тим цвітом сестра і мама просили, аби-м не йшов…

      Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:

      Ой, не коси, бузьку, сіна,

      бо ся зросиш по коліна.

      Та най тота чайка косить,

      що СКАЧАТЬ



<p>7</p>

Бузьок – чорногуз.

<p>8</p>

Млака – сіножать.