Постріл в Опері. Лада Лузіна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з ліній народилося сяюче креслення.

      Карта Києва!

      Вулиці, будинки, береги…

      І тривожний червоний вогонь у правому кутку!

      Секунду зіркова карта їхнього Міста сяяла на небі над Старокиївською горою.

      А потім небо впало. Полетіло на Дашу.

      І Чуб знову примарилося: то не небо летить на неї, а вона з не стримною швидкістю падає вниз – на землю з небес.

      Викреслений із зірок схематичний Київ зі страхітливою швидкістю ставав реальним. Набував розміру й об’єму.

      Даша падала… Мало не розбилася об якийсь дах. Пролетіла повз освітлені вікна сірого будинку, позначеного особливо непримітною прикметою – магазином «Хліб». І, пролітаючи, встигла помітити жінку з висмоктаним життям обличчям, яка стояла біля вікна. Її нерухомі, порожні очі. Білий журнал у її руці.

      Смертельно-чорний асфальт понісся на Дашу.

      «Зараз розіб’юся! Все…»

      Ілюзія падіння щезла.

      Землепотрясна знайшла себе на сходах музею й швидко оговталася.

      Заволала:

      – Машо, ти бачила? Де це? Де?! – палко сподіваючись, що та жінка із зупиненим поглядом і є та сама важлива справа, заради якої всі їхні неприємності відкладуться на довгий-предовгий рік. – Де це, ти не знаєш?!

      – Зда-а-є-ється, знаю, – сказала Маша, розсипчасто вимов ляючи букви. – Боже, як страшно! – Вона притисла долоню до серця. – Як страшно падати.

      – Страшно – пофіг. Де це?

      – Як на мене, Харківський масив. Там моя хрещена мати жила…На вулиці Ахматової.

      – Ахматової? – Даша витягла з сумки реальну карту й, осяявши її ліхтарем, відшукала потрібний напис.

      – Ахматова – Хліб. Знайдемо. На мітлу! – видала переможний клич труболітка.

      Розділ третій, у якому Даша й Маша вирішують обмінятися мамами

      Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку в Бога. Усе через Нього почало бути, й без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…

Євангеліє від Іоанна.

      Маша непереборно боялася висоти.

      Точніше, висоти боялося Машине тіло, не залишаючи самій Маші вибору – боятися їй чи ні.

      Досить було тілу наблизитися до краю високого, Машині сідниці шматував страх, живіт підтягувався, розум зникав.

      Маша боялася високих, крутих сходів і глибини просвітів. Боялася звішуватися через поручні балконів і до смерті боялася дивитися з обривів униз…

      А ось літати не боялася.

      Анітрохи!

      Досить було їй піднятися в повітря, як її полонила невимовна природність – звичність того, що відбувається. Глибоко в душі Маша завжди вірила: люди здатні літати! Іноді ця віра межувала з упевненістю так близько-близько, що, стоячи на балконі, вона розводила руки, заплющувала очі, відчуваючи: ще зовсім трохи, й вона зрозуміє, як це зробити.

      І тепер, сидячи на задньому сідлі мітли, притискаючись до впевненої СКАЧАТЬ