Міра людини. Марко Мальвальди

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ У ті часи одинадцять років уважали вже достатньо дорослим віком для багатьох речей, зокрема дітородіння, якщо природа те вможливлювала.

      – А от ти мені здаєшся стривоженим, Людовіко, – вів далі Ґалеаццо, переходячи на «ти», як то завжди робив, коли залишався з тестем наодинці.

      – Як завжди, Ґалеаццо.

      – Ти не був таким, поки не побачився з маестро Леонардо.

      Людовіко зиркнув на зятя, але той зі щирим виразом обличчя витримав його погляд.

      Ґалеаццо Сан-Северіно був із тих людей, хто дістав у спадок від батьків усе, про що можна мріяти, окрім імені. Що гарний – то гарний, це всі бачили. Мужній і сміливий, на відміну від Людовіко, що мали змогу зауважити всі міланці, присутні на великому турнірі, влаштованому з нагоди одруження Людовіко з Беатріче д’Есте. Тоді Ґалеаццо вибив із сідла, проштрикнув мечем чи підняв на сміх усіх супротивників, зламавши дванадцять ворожих списів із такою легкістю, яку доречно було б назвати знезброювальною.

      Це правда, що Ґалеаццо до того ж був ще й розумний і досить-таки уважний; щоб зрозуміти це, достатньо було поговорити з ним кілька хвилин. Та найголовніше – Ґалеаццо Сан-Северіно мав неймовірний талант дипломата. Це знали Моро і ще декілька людей. Зять, про якого мріє кожен батько для власної доньки, якщо не враховувати, що йдеться про п’ятнадцяте століття, й іще одну деталь: він не успадкував від батьків дворянського імені й титулу. Ґалеаццо був сином вояки, а деякі проблеми з народженням важко виправити.

      У всьому Мілані нелегко було знайти інших двох чоловіків, які б так добре розуміли один одного, як Ґалеаццо й Людовіко. Обом довелося боротися за титул, якого вони не отримали від народження, але який, на їхню думку, мав належати їм по праву, зважаючи на їхні особисті риси.

      – Так і є. Я боюся, дорогий Ґалеаццо, що мені не доведеться коли-небудь побачити цієї триклятої статуї. До того ж із розмов маестро Леонардо останнім часом узагалі зникли згадки про мого батька. Тепер він завжди говорить лише про «коня». Те, що на спині в нього має бути ще й Франческо Сфорца, здається справою другорядною.

      – Якщо ти так хвилюєшся за долю вершника, можу тебе заспокоїти. Пам’ятаєш, як маестро Леонардо посадив мене в сідло?

      – Я і досі дивуюся, як тобі вдалося тоді в ньому втриматися, – промовив, усміхнувшись, Леонардо, – з отим крилатим змієм, що вилітав у тебе із шолома…

      Ґалеаццо й собі всміхнувся. Той вихід на турнірне поле в золотих латах був одним із найтріумфальніших і найабсурдніших моментів його життя. І отой шолом, що перетворювався на крилатого змія, із хвостом, який звивався донизу широкими спіралями, перш ніж торкнутися крупа коня. Один він, напевне, важив сотню фунтів!

      – Насправді змій лапами спирався на сідло. Тож сам кінь підтримував мені голову. Все було врівноважено. Леонардо – майстер на такі штуки!

      – Сподіваймося, – невпевнено відповів Людовіко. – Отже, щодо вершника можна не хвилюватися. А от щодо коня…

      – Він СКАЧАТЬ