Название: Кола на воді
Автор: Олена Печорна
Жанр: Современная зарубежная литература
isbn: 978-966-14-5319-6, 978-966-14-5323-3,978-966-14-4817-8
isbn:
– Як? Як це сталося?
Хлопчина винувато підняв очі:
– Ви пробачте, це я того м’яча відкинув. Автоматично вийшло, я нічого такого не хотів, повірте.
Анатолій роздивлявся, як з хлопчачого підборіддя стікають крапельки поту, й думав, що ось цей хлопчина, якого ні разу в житті до цього не бачив, однієї фатальної миті невдало відбив жовтий м’яч. Всього-на-всього. Короткий рух, і його доня пішла, щоб знайти вже не м’яч, а свого убивцю.
Парубок ніяково опустив плечі й продовжив:
– Власне, нас було п’ятеро. Я, Валентин, Петька, Вітько й Микола, того дня потренувались і вирішили відволіктись, аби потім увечері знову повернутись до басейну. Віктор Федорович, тренер наш, запропонував у парк рвонути – тут поруч і можна морозива поїсти. Ми пішли, а він пізніше на машині під’їхав. Ну що ще? Сиділи, відпочивали, жартували. Віктору Федоровичу нудно стало. У нього, напевно, проблеми якісь, не знаю, але останні місяця два він похмурий ходить. Ніби й відволіктись хоче, а не вдається. Словом, не до нас йому стало, вирішив повернутись до клубу й пішов.
– Що потім?
– Потім… потім дівчатка м’яча кинули, такого пронизливого жовтого кольору, що не помітити ніяк не вийшло. От я й поцілив ногою. Ніби й не сильно, а той залетів аж у кущі. Хлопці засміялись, а дівчинка посміхнулась розгублено та й пішла. Коли… коли закричала, ми ж одразу кинулися туди, а там лише сандалик у траві, поруч з м’ячем. Як не кликали, не шукали – нічого. Ми кущі взад-вперед кілька разів обнишпорили, потім далі пішли, а все одно – не було її ніде. Згодом міліція, собаки. Бр-р-р. Не день, а нічне жахіття якесь. Багато б віддав, аби повернути все й виправити. Ех! Ми тоді настільки шоковані були, що коли повернулись до клубу, ніхто до басейну так і не зайшов. Та й Федоровича не було, здається, друга зустрів давнього. То те, то се – словом, не до нас.
– А того дня, коли друга дівчинка загинула, хтось з ваших у парку був?
Хлопець примружився й заперечливо хитнув головою:
– Ні, не було. Це точно. Ми тоді тренуватися мали, але відпросилися у Віктора Федоровича, бо Миколі якраз двадцять стукнуло. Ніби ювілей, розумієте, от і святкували. Микола навіть Федоровича запросив, але той відмовився. Весело було, а потім хтось з наших телевізор увімкнув, пізно, а там репортаж про ще одну жертву. Думаєте, маніяк?
Анатолій нервово стис кулаки.
– Мені все одно, аби тільки ту паскуду дістати.
Хлопчина спантеличено відвів погляд і зітхнув.
– Прийміть мої співчуття.
– Спасибі, і за розмову – спасибі. Якщо раптом згадаєш щось іще, або хтось з хлопців, дзвони ось по цьому номеру. Буду вдячний. Ще одне. Можу я з тренером вашим поговорити?
– Його сьогодні нема, але можна спробувати в будь-який інший день, ми постійно тренуємось.
– Ну що ж, успіхів.
Хлопчина широко посміхнувся й озирнувся назад, де на величезному стенді рівними рядочками висіли дипломи про нагороду.
– Дякую. СКАЧАТЬ