Кола на воді. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не було, очевидно, досі не знає, що доньки нема серед живих. Ех. Керівництво лютує, столиця гайки підкручує, а у міста зриває дах. А що у вас нового? Дозволите цигарку, свої десь посіяв – слідчий називається.

      Анатолій простягнув цигарку й підніс запальничку. Майор нервово видихнув, вгору поповзла ще одна змійка отрути, однак після неї чомусь стало легше, принаймні пальці припинили тремтіти, і він спокійно вислухав розповідь Анатолія.

      – Зрозуміло. Пане Кравченку, у вас навички справжнього слідчого. Може, варто закинути будівельний бізнес і гайда до нас – захищати закон?

      – Дякую. Мені якось не до того.

      – Кажете, тренера не застали. Шкода, я саме до нього на розмову. Що ж, доведеться іншим разом заїхати.

      – А зараз ви куди?

      Майор якось щемливо зітхнув і викинув недопалок.

      – До матері другої дівчинки. Потрібні її підписи на папірцях.

      Анатолій ожив:

      – Дозвольте й мені поїхати.

      Слідчий здивовано підвів брову, від чого вона стала схожа на крило чайки.

      – А навіщо? Такі зустрічі, відверто скажу, – не з приємних, хоча… Ви також дочку втратили, раптом з розмови щось і вийде. А в моїй ластівці, – чоловік обернувся і кивнув у сторону машини, – саме бензин закінчується, тут стоянка, можна лишити. Тільки потім підкиньте мене назад, може, й Горицвіт з’явиться до того часу. Домовились?

      Через двадцять хвилин двоє чоловіків стояли біля дверей одноповерхового будинку. Анатолію ще не доводилося бувати у цій частині міста. Здавалось би, нічого особливого: приватний сектор з рівними рядами будинків, але цей… Чоловік набрав повні легені повітря – пахне історією. Так-так, якщо, звичайно, історія має запах. Товсті стіни, немов з мережива, вікна та високий дах, чимось схожий на крівлю аристократичних садиб – все говорило, що будівля бачила на віку багато, надто багато, аби встигнути утомитися від людей.

      – Унікальний будинок.

      Слідчий звів плечима, мовляв, напевно. Анатолій всміхнувся самими кутами вуст.

      – Точно, таких зараз не будують. Можете повірити мені на слово, я за освітою архітектор, завжди мріяв проектувати щось подібне, але… Словом, доводиться будувати те, що будується. Красень. У нього своєрідне обличчя.

      – Ну не знаю, не знаю. Ось зараз побачите… обличчя…

      Двері їм відкрила примара в чорному. Чорний одяг, чорні очі, чорне під очима, чорнота в душі.

      – Антоніно Павлівно, ми до вас. Впустите?

      Жінка байдуже кивнула і пропустила в кімнату… кольору весни. Остання наскочила так раптово, що у Анатолія перехопило подих від несподіванки. Конвалії, конвалії, конвалії. Здавалось, що ці шпалери навіть пахнуть лісовими нетрями, ні-ні, галявиною, а квіткові дзвоники дзеленчать, дзеленчать, дзеленчать – лишень тихо-тихо, майже інтимно.

      – Сідайте.

      Майор нервово м’яв у руках теку з паперами і чомусь боявся дивитися господині в обличчя. СКАЧАТЬ