Кола на воді. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Хіба що спека, тільки вона одна. Вона за останній місяць встигла вже ось сюди залізти, – і старий ткнув довгими пальцями у сиву скроню. – Нема від клятої порятунку.

      Анатолій обережно дістав із кишені складений листок паперу, розгорнув і показав старому.

      – Подивіться, це Оксанка намалювала перед тим, як пішла сюди останнього разу. Як гадаєте, що це?

      Вицвілі очі старого примружились, а потім здивовано піднялись догори.

      – Так це ж озеро, саме те озеро, де… Дивно… Дивно… Що я тобі скажу, Анатолію, мудра у тебе дитина була, ой мудра. Ти напис читав?

      – І не раз, ніяк не збагну, що він означає. Порятунок всюди, де є любов.

      Дід повернув малюнок і задумливо похилив сиву голову.

      – Отож бо й воно. Де любов. Дехто життя проживає – довге, заплутане, а її не знаходить, а дівчинка твоя віднайшла. Може, може, тому й пішла з цього світу так рано? Га? Душа її вже була готова для вищої любові.

      Чоловік розгублено заховав аркуш назад й лише зітхнув у відповідь:

      – Загадками говорите, Степане Олексійовичу. У Оксанки ще все життя було попереду, красиве, світле життя, а якась наволоч його під водою поховала назавжди. Не повинно так бути. Яка може бути любов? Ну яка?

      Старий підняв очі догори, у сірих зіницях застрибали сонячні крапельки.

      – Якби ж всі ми знали, яка…

      Анатолій підвівся.

      – Дякую. Приємно було познайомитись.

      – І мені, синку, приємно. Заходь, ще поговоримо.

      Анатолій кивнув і загнаним звіром подивився на стежину, що вела до озера. Старенький помітив:

      – Хочеш сходити туди?

      – Не знаю.

      – Слухай серце. Якщо воно готове – йди.

      – Дякую. Я його якось перестав відчувати.

      Парк спантеличено розступався по обидва боки, пропускаючи вперед чоловічу постать. Він відчував: щось його кличе, тягне, чекає. Йому здалось, що він навіть чує голос – прозоро-дзвінкий, невловимий, ось ніби є, а в наступну мить зникає.

      – «Де ти?», «Де ти?»

      – «Сюди», «Сюди», «Швидше».

      Анатолій спинився, зрадницьки тремтіли коліна, однак ноги продовжували нести калатаюче серце далі й далі, вглиб парку. Він відчув воду раніше, аніж побачив. Її незрима присутність була тут скрізь: у найменшому камінці, на запиленій стежці, у траві, деревах, небі – скрізь і всюди, здавалось, навіть у ньому самому. Вода зустрічала його, тихо, без зайвої метушні, зойків, сліз, але зустрічала – кожною краплею, до самого дна, немов знала, що він обов’язково повернеться – що б не сталося, а прийде сюди. Чоловік повільно підійшов впритул, так, щоб вона могла торкатись його черевиків. Впізнала. Дивно. Але в нього було саме таке відчуття – впізнала, пригадала й чомусь замовчала, на хвилину, ніби вшановувала пам’ять. Дико. Хочеться бігти, але озеро не пускає, міцно тримаючи невидимими ланцюгами.

      – Ну що? Я прийшов. Задоволена?

      Тиша, СКАЧАТЬ