Кола на воді. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Лікар збуджено закивав головою.

      – Так-так, ми спробуємо зачепитись за телефон. А на роботі? Колеги, з якими б вона дружила?

      – Про них я мало що знаю. Коли ми вже розлучились, Іра пішла з музичної школи. Місця не стало, скорочення якісь. Коштів на життя вистачало, я непогано заробляв, а потім вона почала давати уроки музики індивідуально. Які можуть бути колеги? Клієнти – та й годі.

      – Ясно. Самотня була ваша дружина, всі переживання у собі тримала, а коли… Словом, теперішній її стан цілком зрозумілий. Того й треба було очікувати.

      – Але ж у неї лишилась Оксанка. Дочка з нею жила. Вони завжди були близькі.

      Лікар зітхнув:

      – Отож бо й воно. Ось і приїхали. Доведеться Ірину Петрівну на руках до відділення заносити, заспокійливе зі снодійним ще кілька годин діятиме.

      – Не хвилюйтесь, я сам.

      Коли двері лікарні зі скрипом зачинились, він ще хвилину стояв на сходах. Сонце повзло горизонтом – що велетенська сяюча комаха. Прямі промені обпікали шкіру, як жала крилатих створінь. Чотирнадцята рівно. Саме пекло. Чоловік витер піт з чола. Куди ж тепер? На розпеченому даху автомобіля виблискував новенький дитячий велосипед, а десь на передньому сидінні плавився торт. Треба з цим усім щось робити.

      Парк прийняв гостя радо, захоплено роздивляючись диво на двох колесах. Діти часто тут катаються на велосипедах, особливо на центральних доріжках – ті з’єднуються між собою і утворюють щось на зразок кола. По колу їздить малеча, і тоді починає здаватися, що воно само рухається – неначе велосипедне колесо. Ще водії дзеленчать у дзвіночки, і парк за мить наповнюється звуком аж до найвищих гілок. Справжня тобі симфонія з простору, руху і звуку. Сьогодні тут тихо. Чоловік повільно йшов знайомою стежиною, притримуючи рукою подарунок без адресата. Дітей не було, крім самотнього силуету дівчинки у траві. Світла голівка захоплено нахилялась все нижче і нижче, аби ретельніше роздивитись щось непомітне і страшенно цікаве.

      – Доброго дня, Анатолію.

      Чоловік здригнувся від несподіванки.

      – Степане Олексійовичу! Доброго. Радий вас бачити.

      Сиві вуса всміхнулись.

      – Та невже! Виходить, старий пеньок ще комусь потрібен?

      – Ну що ви!

      – Правду кажу, правду. Ого, якого красеня в руках тримаєте. Не велосипед, а мрія. І колір… колір який… І не зелений, і не блакитний…

      – Колір океанської хвилі.

      – Це ж треба… Прямо таки океанської?

      Анатолій посміхнувся:

      – Угу. Його так Оксанка називала.

      Дідусь винувато заховав очі:

      – Тоді точно. Діти в цьому краще тямлять. Може, посидиш біля старого, розважиш?

      Анатолій кивнув і сів, поставивши свій дарунок поруч.

      – Ось, не знаю, що з ним робити. Оксанка мріяла про такий на день народження. Купив. Сам не знаю, навіщо?

      – Обіцяв? СКАЧАТЬ