Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

Чтение книги онлайн.

      Ідемо в їдальню. Лисуватий добродій, себто Семен Семенович Шипун, обнявши Шапочку за стан, щось шепоче їй, близько прихиливши до неї цапине лице. Шапочка, мабуть, соромиться, бо виривається, витягає до Семена Семеновича губи, як то роблять діти до поцілунку, прижмурює очі й хитає з боку на бік головою.

      – Ах, який здогадливий! – каже вона голосно.

      Я думаю, що вони про мене балакають, і соромливість Шапочки приємна мені. Взагалі, я почуваю себе надзвичайно легко і спокійно з ними.

      Вузька, висока кімната; над столом лампа з величезним шовковим абажуром: стільці з рівними, високими спинками, стільці, на яких сидиш, як у фотографа; в глибині якісь шафи, столики, канапки. Все дуже сімейно, поважно, зручно. На столі сила ваз з тісточками, вареннями, сушеними овочами; все, видно, свого виробу. Я дивлюсь на масні, дуже червоні губи Семена Семеновича й думаю, що він повинен уміти добре попоїсти й випити.

      Він підсаджується до мене й не то насмішкувато, не то з великим співчуттям питає:

      – Скажіть, будь ласка, а вам часом не було трошки нудненько там?

      Замість мене відповідає Марія Пилипівна:

      – Не суди, серденько, по собі! Нудно, коли робиш щось без мети.

      – Так, але ж… Вибачте, як вас по батькові?

      Я кажу ім’я й прізвище.

      – Присяжний повірений? – жваво питає Семен Семенович.

      – Атож!

      Семен Семенович похапцем підводиться й, знов одтопірчивши зад, потискує мені руку.

      – Дуж-же, дуж-же приємно! Мав утіху чути і вас, і про вас. А якже! Марусю, пам’ятаєш процес Сигалова? Правда, ти не була! Надзвичайно приємно! Але уявіть собі, ніколи б не подумав, що ми познайомимось при таких виїмкових обставинах. Га?

      І він, сміючись, бере мене кінчиками пальців за руки вище ліктів.

      Про моє діжурство біля будинку вони, звичайно, не знають. Тільки я та Шапочка знаємо про це. Але ж як вона не подібна тут до тієї, яку я вчора знав! Ніколи я не міг би собі уявити, щоб вчорашня Шапочка могла так по-дитячому, в сердитому замішанню, витягати губи й ховатись за самовар.

      – Ну, Галю, тепер заспівай!.. – одривчасто говорить Марія Пилипівна.

      А, так Шапочка співає?

      – О, дуже прошу, дуже прошу, Ганно Пилипівно! Ви ж мені обіцяли.

      Шапочка зиркає на мене, усміхається самими очима і легко та весело йде у вітальню.

      Але коли вона стоїть біля рояля, пустивши руки вздовж тіла, її лице міняється різко; в ньому знову строгість, а в вустах якась дозріла скорботність, недоступність. І коли вона співає, то насуплює брови, немов від болю. Голос дужий, «з металом», але шорсткий угорі і глухий, слабкий на нижніх нотах. І той самий, що вчора співав арію з «Пиковой дамы». Так он як?!

      – Не дивіться мені в рот! – скоромовкою холодно й владно кидає вона мені.

      Я від несподіванки ніяковію, а Семен Семенович мовчки, з усмішкою підморгує мені на Шапочку, немов СКАЧАТЬ