Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ більше ні в які умови не входжу. Коли ви наміряєтесь тим же способом вимагати дальшого знайомства, то я мушу шукати інших засобів. Бувайте!

      Вона велично хитає головою й іде в дім. Коли одчиняються двері парадного, я бачу за ними постать швейцара. Значить, вона на всякий випадок попрохала його стояти там. Так!

      Після того я помалу, стомлено плентаюсь униз, весь час криво усміхаючись.

      «А вона ж ото вірить, що я завтра прийду! – раптом проходить мені до голови. – Уявляю собі, як би привітно приняла вона мене».

      Беру візника і їду додому. В потилиці ломить, у шлункові, в грудях, у всій істоті тужна, важка порожнеча.

      Вернувшись з суду, я застаю на столі листа від Клавдії. Ет, чорт, ще й ця тут собі! Надокучила! «Через тиждень операція. Сьогодні була в лікаря. Каже, що небезпечно. Але я не хочу більше вагатись і готова на все. Коли тобі не трудно, пришли мені грошей! Доктор через щось побільшив платню, каже, тепер важче. Я боюсь, що він мене буде експлуатувати й висмоктувати гроші. Мені це дуже соромно…»

      Що саме «це»? Грамотно писати не вміє. І навіщо це, «коли не трудно»? Адже ж вказав я, щоб зверталась без жодних «жалких» слів.

      «Душно тут страшенно. Взагалі, жити мені нема для чого, і, коли я вмру від операції, то це буде добре. Я написала сестрі, й вона візьме Костю. Я переконуюсь, що батьки не люблять своїх дітей. Настрій у мене такий, що караїмка хоче прогнати мене з квартири, – вона боїться, що в неї дома щось станеться. Між іншим, це паскудна баба; вона мене обманює й обдирає. Боже, як мені нестерпно тяжко, яка я самотна!..»

      Я складаю листа й дивлюсь на годинник: за двадцять шоста. Потім я беру папір і хочу написати Клавдії Петрівні хоч декілька слів. Але думки не чіпаються голови, я кидаю перо і знову дивлюсь, яка година. І зі здивуванням питаю сам себе: Невже я хочу їхати до Шапочки?

      «Так, хочу, хочу, хочу!» – злісно, уперто, жадно й тупо одповідає хтось.

      І мені мимоволі пригадується одна сценка. На столі стоїть ваза з тісточками, які я тілько що приніс з міста. Костя з’їв уже одно, але тягнеться за другим. Клавдія Петрівна одставляє вазу далі від нього і ближче до себе. Костя підсуває до неї стільця, вилізає на нього й лягає грудьми на стіл, увесь тягнучись до солодкого. Робить це мовчки, уперто, з блідою усмішкою. Клавдія Петрівна одпихає його руки, а він знову простягає їх, ворушить пальцями. Вона грозиться покарати, поставити в куток, побити, одставляє вазу на інше місце, а він оббігає стіл, знову вилізає на нього й сунеться до тісточок так само вперто, жадібно, нічого не бачачи, не чуючи ні насмішок, ні погроз, ні Клавдії Петрівни, яка благає в мене помочи. Мабуть, і самому Кості й страшно, й незрозуміло, й соромно, – я бачу це з його злої, покривленої усмішки, – але він не може одвести очей від тісточок, сила та більша за його волю, сором і страх.

      Яка, власне, різниця між Костею і мною?

      Одначе я знову дивлюсь на годинник: чверть на сьому. Усміхаючись, як Костя, я одягаюсь хапливо, сприскую колонською водою хустку й виходжу. Сидячи на візнику, я посвистую й думаю: «А чому б не похуліганити? Чим я рискую? Принаймні, потішусь, коли так. Чого доброго, ще попрохає СКАЧАТЬ