Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

Чтение книги онлайн.

      – Проси!.. – ледве чується з середини.

      Покоївка одчиняє двері й занадто поважно говорить:

      – Пожалуйте, просять…

      Через розчинені двері я бачу: голубий параван, краєчок мармурового умивальника і широкий жовто-гарячий промінь вечірнього сонця на стіні.

      Я входжу, зачиняю за собою двері й зупиняюсь біля порогу, винувато, поштиво, схиливши голову. Коло вигнутої кушетки, вкритої сіруватим шовком, стоїть Біла Шапочка, спираючись рукою на круглий столик. На столику вузька, висока вазочка; в ній дві рожі: жовта й густо-червона з соковитими пелюстками, неначе одвернуті яскраві губи. Всі дрібниці я через щось добре помічаю.

      – Добридень! – рівно, холодно говорить Шапочка й подає мені руку. Я поспішно підходжу, поштиво потискую руку й кажу:

      – Я не міг не скористуватись вашим вимушеним дозволом.

      – Сідайте, будь ласка! – так само холодно вона випускає слова й показує мені на фотель біля кушетки.

      Мені починає здаватись, що я на прийомі у зубного лікаря. Ось вона звідкись зараз витягне бор-машину, роззявить мені рота і спитає:

      – Де болить?

      Шапочка одходить до вікна й теж сідає у фотель. Між нами блакитно-сірий килим. На голові Білої Шапочки стоїть червоно-жовте сяйво сонця, що заплуталось у пухнатому волоссю. На бюрку й на паравані також жовта, радісна, сонячна смуга. Скрізь портрети і гравюри в художніх рамцях.

      Мені стає ніяково. Я не знаю, про віщо говорити, знаючи, що щоб я не сказав, все зустріне оцей офіціальний, безпричасний прийом. Шапочка поглядає на мене, але на її лиці не помітно ні нетерплячки, ні досади, ні зневаги. Тільки брови злегка зібрані, як у людини, що робить якесь зусилля і строго стежить за собою. Моє становище з кожною хвилиною мовчання стає все дурнішим, і я, нарешті, кажу:

      – Признаюсь, я ждав іншого прийому, і через те… я трохи не підготовлений.

      – Так? – байдуже кидає Шапочка.

      – Я через щось гадав, що ви замужем і що попрохаєте свого чоловіка приняти мене.

      Шапочка трохи дужче збирає брови, немов стримуючи себе, і її вуста стискуються ще холодніше.

      – Я не замужем… – рівно відповідає вона.

      – Так, я це вже знаю. Покоївка назвала вас «панночкою». Потім я думав, що… А в тім, ваш прийом дошкульніший, ніж я собі гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз піду. Тільки позвольте мені сказати декілька слів. Все одно вони не зроблять на вас ніякого вражіння. А все-таки… Так, я нахаба, це правда. З цим я, звичайно, змагатись не можу. Але от, хочте – вірте, хочте – ні, але я вже років десять не займаю женщин на вулицях. За цей час це перший і, мабуть, останній раз. І мені дуже… важко, що я це зробив. Не через те, що дав вам неприємність… Я все ж таки думаю, що великої неприємності для вас у тім немає. От я піду, ви посмієтесь, і на тому скінчиться для вас ця історія. А мені?… Ну, та бог з ним, треба йти, це єдине, що мені треба зробити.

      Я, ніяково усміхаючись, підводжусь СКАЧАТЬ