Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ви мене примусили бути з вами брутальною. Через це я хочу, щоб ви лишились.

      – Себто за погане своє поводження хочете покарати себе моєю присутністю?

      – Я знову образила вас… – одривисто, неначе про себе, кидає вона. – Але скажіть! – раптом з непорозумінням, діловито й якось уже одверто вона питає, – чого ви, власне, хочете від мене?

      – Нічого. Часом бачити вас, пізнати вас ближче…

      – Але навіщо?! Через що?!

      – Через те, що ваше обличчя мені давно вже подобається. Не знаю через що саме, але подобається страшенно.

      Шапочка усе з тим самим непорозумінням, немов розмірковуючи, помалу потискує одним плечем.

      – Ну, добре: сядьте на місце! Треба побалакати до ладу. Все це нісенітниця. Сідайте! Все одно… Ну, от. Тільки ви не думайте, що я змінила своє відношення через ваші слова. Змінила через те, що не додержала характеру. А тепер мені все одно. І я хочу зрозуміти в чому тут річ. Ви ж уночі не ходили додому спати?

      – Ні! – усміхаюсь я.

      Не знаю, чого усміхаюсь: чи з її питання, чи з цього ділового, заклопотаного, непорозумілого виразу.

      – І не обідали?

      – Ні!

      – Ви з’їли тільки півфунта цукрових бубликів і випили декілька пляшок квасу. Так?

      – Так! Одначе ви зібрали відомості…

      – Добре! А коли б я не вийшла до вас учора, ви і другу ніч простояли б?

      – Простояв би…

      Сонячна смуга на волоссі Шапочки стає червонішою й густішою, а на нижній частині її щоки видно палаючий мазок. Шапочка пильно дивиться не мене, ніби розглядаючи цікаве, незрозуміле їй явище природи.

      – Добре! Ну, а коли б я не звертала на вас уваги цілий тиждень, два, місяць?

      Я нарешті сміюсь.

      – Ну, тоді я вже не знаю, що робив би. Постарався б упасти швидше, щоб мене одпровадили додому.

      – Ага!..

      Дивно, до якої міри вона тепер зовсім інша. Зовсім дівчинка, розумна, вередлива, цікава.

      – А ви хто такий?

      – Я адвокат. Звуть мене: Яків Васильович Михайлюк.

      – Михайлюк? Не чула. Добре! Ви жонаті?

      – Ні, «холост»! Ми обоє сміємось.

      – Чудно! А мені чогось здавалось, що ви жонаті і жінка у вас маленька, кругленька брюнетка з твердими, як опука, щоками. І в ластовинню.

      – Дуже приємно познайомитись з моєю жінкою. Але ви не дуже високої думки про мій смак. А тим часом я, здається, мав нагоду довести вам, що маю деякий смак…

      Шапочка не розуміє натяку й серйозно питає:

      – Чим же ви довели?

      – Та хоча б уже тим, що ваше лице мені подобалось…

      – Ну, це вже… – трошки ніяковіє вона й раптом додає: – А знаєте? Ви, здається, справді не такий уже нахаба. Хочете познайомитись з моєю сестрою? Нехай потішиться! Вона запевняла, що пригода кінчиться тим, що я таки як слід зазнайомлюсь з вами. Вона з вами. Не турбуйтесь! Ви ж тут страшенного СКАЧАТЬ