Вир. Григорій Тютюнник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в інше місце. Натурально…»

      Думки в Оксена обірвалися: в кабінет зайшов завгосп артілі Григір Тетеря.

      – Підводи готові. Можна їхати, – сказав він і сів на стілець. Говорив смирним, тихим голосом, як паламар у церкві. Якусь мить він мовчав, потім розправив долонею вуса, і лице зробилося змовницьким:

      – У Власівці ліс хороший, та тільки як би нам не переплатити. Коли б свої гроші, то нічого, а то ж людські.

      Оксен усміхнувся і заспокоїв старого, що переплатити не повинні, тому що по других місцях ще дорожче.

      Григір ніби заспокоївся, але ще довго прикидає в умі, скільки-то воно буде коштувати отой ліс на конюшню.

      Скнарість Григора як завгоспа була всезвісною не тільки в Троянівці, а й по навколишніх селах та хуторах; не раз траплялося так, що Григір вичитував хуторянам, які їхали через Троянівку на базар до Зінькова, за всякі дрібниці: за дьоготь, що по-безгосподарському хлюпає з мазниці, за те, що коняка не так запряжена і вже, напевно, їй натерло холку хомутом і т. д. і т. п. А в артілі він був ще вибагливіший, ще нещадніший: скіпався до свинарів, що не бережуть відер, корит, що на тому, мовляв, тижневі зроблено десять нових корит, а де вони тепер? Порозбивані лежать, бо ніхто за ними не дивиться, нікому вони не потрібні. До конюхів він присікувався, що в них «збруя горить, як у тих циган». Учора посадив двох лимарів, так розказують, що реміння вже к лихій годині перетліло. Ще б пак! Як вони хомути порозкидають по степу, хай дощ на них пірчить.

      Особливо похмурий та незадоволений ходив Григір у жнива. Бозна-коли він тоді їв і коли спав. Кожного ранку, схиливши набік заклопотану голову, являвся до Оксена і, вийнявши з кишені жменю зерна, скаржився:

      – Оце за комбайном назбирав. Де ж таке видано, щоб отак хліб марнувати? Ні, ти звільни мене від завгоспа, бо не видержу я: печінка розірветься, на отаке дивлячись.

      Або приходив і заявляв:

      – Кавунів молотникам не даватиму.

      – Чому? – дивувався Оксен.

      – А того, що від самісінького табору і до Троянівки – скрізь по степу жевріє.

      – Що жевріє? – ніяк не міг второпати Оксен.

      – Скибки жевріють. Якби ж вигризали так як слід, то не жевріло б, а то раз-два вкусить – кидає на дорогу. Денис Кошара – то не хлопець, а якась, прости Господи, прірва: від Крикливої балки і до Вишневого – все його скибки валяються.

      – А звідки ти знаєш, що то його, а не чиїсь інші?

      – У нього зуби рідкі, як на пилці, – прооре ними, відразу видно, чия робота.

      – Ет, дурниці, – відмахувався Оксен. – На скибках грошей не зекономиш.

      – Я не за скибки, а за людську працю печуся. Кавун – то наш піт і наша праця, а він вибере, сучий син, якнайбільшого, хряп об коліно, середину виїсть, а решту в бур’ян. Хоч би товаришу віддав, як сам не подужає.

      У контору Григір ніколи не приходив із пустими кишенями; в них завжди щось бряжчало і подзенькувало: або гайки, знайдені десь на подвір’ї, або гвіздки, або якісь іржаві старі ключі.

      Сказавши тепер Оксенові, що підводи СКАЧАТЬ