Зрада. Наталія Дурунда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вовка промовка, – засміявся Роман. – Тобі не лячно там? – весело запитав доньку.

      – Ні, – ледь усміхнулася дівчинка. – Гордій сильний. Добре тримає.

      – Що, батько жалівся, яким непутящим я буду? – прямо видав Задорожний-молодший, знаючи ставлення тата до свого вибору.

      – Батько звикне, – відверто підтримав юнака Богданов. – Ти, головне, мрії не зрікайся.

      – А може, нам їх одружити, коли Гордій з експедиції повернеться? – пожартував Корній, киваючи в бік дітей. – Дивись, як Настя тримається за нього, – засміявся й заразив заливчастим сміхом решту. – Аж пальці побіліли.

      – Я не проти, – весело погодився Гордій. – Раніше, ніж за п’ятнадцять років, і так не планую створювати сім’ю. Тому із задоволенням дочекаюся, доки наречена підросте. Згодна? – підняв голову й серйозно примружив очі.

      Ася розгублено дивилася на присутніх. Розуміла, що мова про неї, але що саме обговорюють – уторопати не могла. Це ще більше потішило чоловіків.

      – Мовчанння – знак згоди, – підсумував Гордій. – Мама кличе до столу, – нарешті згадав, навіщо прийшов. – Нумо до хати.

* * *

      Марина прокинулася з відчуттям, наче в кімнаті не сама.

      Прислухалася…

      Цілковита тиша.

      Придивилася.

      У темряві точно виднівся силует людини. Просто перед її ліжком.

      Відчула на спині холодний піт. Рука мимоволі потяглася до вмикача світильника.

      Раптом тінь зробила крок уперед. Обличчя її засяяло, наче вийшла з темряви.

      Це жінка!

      Людмила…

      У Марини перехопило подих. Відчула, як стисло груди. Серце боляче загупало по ребрах.

      Опанувала себе. Міцно стисла повіки, потім різко розплющила очі.

      Стоїть!

      Наче жива!

      «Господи! Це лише сон! – подумки заспокоювала себе, тремтячи від жаху. – Це не може бути дійсністю».

      Та невимовний страх скував усе тіло: ні поворухнутися, ні дихнути. Язик задеревів. Зуби зацокотіли, мов на морозі.

      Бліде, безкровне обличчя нічної гості було добрим, ласкавим, ніжним. Щоправда – схвильованим…

      Вона простягла переляканій до смерті дівчині свою білосніжну руку, наче кликала за собою.

      Кажуть, коли мертві кличуть, погоджуватися не можна. Але неслухняні ноги самі підняли Марину з ліжка й понесли слідом за примарою.

      Людмила привела її до своєї квартири.

      Усюди ввімкнено світло, як тої ночі…

      Зайшла в дитячу кімнату. На ліжечку, обійнявши коліна, надривно плаче Ася. Її ніхто не втішає. Вона кличе… Марину… Не маму, а… Марину…

      Поряд, на дивані – Роман. Він чує голос власної дитини. Намагається підійти, заспокоїти, але не може. Його шию обвили жіночі руки. Мов дві отруйні змії стисли горло, не дають поворухнутися…

СКАЧАТЬ