Зрада. Наталія Дурунда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Після занять зайшла в парк. Сіла на лавицю. Перемагаючи хвилювання, набрала номер Романа.

      Не відповів.

      Ще раз… Ще… У відповідь – тиша.

      Опустивши руки, важко піднялася й замислено попленталася довгою стежкою.

      Перед очима стояла Настя. Щодалі, то більше Марина сумувала за малою. Відчувала, що потрібна їй. Не могла зрадити маленькі оченята, в яких стільки довіри. Кажуть, чужу дитину не люблять так, як власну. Не могла порівняти. Своїх дітей ще не мала. Та дівчинку полюбила. Відкрила їй серце навстіж, мов рідна мати. Може, тому, що опинилася поряд у найскрутніший для малої час? А може, давалося взнаки пережите в дитинстві, коли сама ледь не втратила матір? Не могла пояснити.

      «Мама покинула мене! Розлюбила! – згадала слова Асі, коли та почула про смерть найріднішої. – І ти покинеш! Одного разу просто не прийдеш. Ви, дорослі, – усі такі…»

      Марина глибоко вдихнула.

      На дитячому майданчику весело гомоніла малеча.

      Дівчина на мить зупинилася, сумно задивилася на галасливу дітвору.

      Несподівано її увагу привернула дівчинка. Вона сиділа на лавиці, якось осторонь. Одяг малої здався їй знайомим.

      – Ася… – аж завмерла Добровольська. – Не може бути. Асю! – щосили крикнула й кинулася до дитини.

      Підбігла.

      Розвернула дівчинку до себе, але…

      – З вами все гаразд? – раптом почула над головою стривожений голос.

      Обернулася й побачила здивовану жінку, яка поспішала до своєї доньки. Марина помилилася й неабияк злякала дитину.

      – Пробачте, – винувато опустила голову.

      Сонце вже сіло. На місто спустилися сутінки. Вулиці заблищали різнобарвними вогниками вітрин і ліхтарів. Марина поверталася додому виснажена й спустошена. Вона довго блукала, не вибираючи напрямку.

      «Це кінець, – боляче гупотіло в голові. – Богданов остаточно переїхав. Квартиру продасть через рієлтора й навіть не з’явиться тут. Я більше ніколи її не побачу. А вона страждає. Відчуваю… Людмила недаремно приходила…»

      Зітхнула. Серце краялося від розпачу й безсилля.

      Очі заслала полуда сліз.

      Десь за спиною в рюкзачку плакав мобільний.

      Та зараз їй не до нього.

      «Мама чи Леся, – подумки відмахнулася. – Потім зателефоную».

      Але телефон не здавався: на якусь мить замовкав і знову розривався.

      Не витримала.

      Зупинилася. Подивилася на екран.

      Роман!

      Усередині все перевернулося.

      Тремтливими руками вхопила слухавку.

      – Ал-ло, – ковтаючи хвилювання, поспіхом відповіла.

      – Маринко? – якось незвичайно м’яко озвався голос на тому боці. – Вибачте, пропустив виклик. На операції був. Слухаю вас…

      – Я… – не могла знайти слів стривожена дівчина, – я…

      – Усе гаразд? – занепокоївся Роман.

      Але СКАЧАТЬ