Зрада. Наталія Дурунда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ її Леся, коли та хотіла розповісти про тяжке дитинство сусіда. – Як біда торкнулася – швидко маску поміняв, – іронічно скривилася. – Воно й не дивно. Деяким людям то цілком притаманно.

      – Ідеться не про нього, – натужно промовила Марина, розуміючи, що подругу не переконати. – Осиротіла дитина. Вона самотня й налякана. Родичів, які б нею займалися, немає. Тільки мені довіряє.

      – Оце вже погано, – поставила паперову склянку з кавою на стіл і рішуче поглянула на подругу. – Дитину можна зрозуміти. Вона з доброю феєю місяць провела. Як тут не звикнути? Але чим думала ти? Нащо береш на плечі чужі проблеми?

      – Не знаю. – закрила обличчя руками Марина й обперлася на стіл. – Мала щоночі сниться. Ніби кличе. Їй погано й страшно. Відчуваю це кожною фіброю. Аж вити хочеться. Ніби самотня вовчиця, яка втратила дитя…

      – А мама що каже? – ударила в найболючішу точку Леся. – Вона, наскільки мені відомо, не в захваті від…

      – Боже вбережи! – аж перехрестилася Добровольська. – Не здогадується. Думає, що я на курсах пропадаю. Навіть уявляти не хочу її реакцію. Вона Богданова хронічно не зносить.

      – Ну, що я скажу, – голосно видихнула Леся, поглядаючи на годинник. – Моя подруга – божевільна. Одно му дивуюся: звідки в тобі стільки материнських почуттів? Одна ж у батьків росла. Мала б бути егоїсткою. Напевно, природа помилилася.

      – Привіт, красуні! – непрохано й гучно приєднався до дівочої компанії старшокурсник Артур Федоров. Він уже рік залицяється до Марини. І все марно.

      – Чого тобі? – скривилася Леся. – Не бачиш – розмовляємо.

      – Чому такі серйозні? – не вгавав парубок.

      – Теми складні. Житейські, – саркастично кинула у відповідь роздратована дівчина. – У Марини з’явилася дитина. Не знаємо, що з цим робити. Може, порадиш?

      – Хто? – аж підскочив ошелешений хлопець. – Як?

      – За одну ніч, – не вгавала Яровенко. Кумедна ситуація, вочевидь, тішила її. Тож насолоджувалася як мог ла. Навіть на Марину не зважала. Хоча та кривилася й мімікою вимагала зупинитися. – Так буває. Інколи. Через необережність і бажання допомогти…

      – Та ну вас, – махнув рукою Артур і побіг, як від чуми.

      – О, бачила? – розсміялася Леся. – А ти цілий рік з ним морочишся. Чужі проблеми нікому не потрібні. Живий приклад. Учися, доки я жива, і не дякуй.

      Марина добродушно розсміялася. Федоров і справді чимчикував до виходу й навіть не озирався. Їй аж на душі полегшало. Наче на один тягар менше стало.

      А Леська даремно наговорювала на себе. Зовсім не егоїстка була. Добра душа, як і Маринка. Довірлива й так само відгукнулася б на чужу біду, якби знадобилося.

      Та слова, мовлені в простір, не зникають, не розчиняються, як вранішня роса на траві. Наївна Леся й гадки не мала, наскільки пророчим стане сказане нею…

* * *

      – Сидорчука завтра оперуватиме Мельник, – спокійно, але категорично промовив Корній Тихонович Задорожний, не за віком сивочолий професор, завідувач хірургічного СКАЧАТЬ