Зрада. Наталія Дурунда

Чтение книги онлайн.

      У відповідь – тиша.

      – Ви спали. Це добре, – за мить озвався, не відводячи погляду.

      – Якщо моя допомога ще потрібна – можу залишитися. Погодую Асю, – мимоволі запропонувала.

      Чоловік повільно перевів свій сповнений горя погляд на дівчину.

      – Мене Романом звуть, – важко прохрипів. – Роман Богданов. Лікар. Хірург. От часи пішли, – іронічно скривився. – Живемо поряд і майже не знаємо одне одного.

      Марина хотіла заперечити: мовляв, зовсім незнайомим людям не довіряють ключі від квартири й власну дитину. Але згадала, як мама наказувала бути обережною в спілкуванні з новими сусідами, особливо з господарем квартири через стіну. Адже він навмисно зустрівся з Добровольською-старшою й попередив, що все знає про майбутню сусідку. То, мовляв, молода студентка. Як би гарно не вчилася та якою б вихованою не описували її батьки – усе одно приводитиме додому гамірливі компанії. А в нього – мала дитина. Не терпітиме. Миттю вижене з будинку. Нехай деінде житло купує.

      Тож Марина підсвідомо наче в Богданова вдома жила. Узайве навіть подруг не запрошувала в гості. Ліпше вже десь у кав’ярні посидіти. Бо ще, чого доброго, почує невинний дівочий сміх та й викличе поліцію.

      Але тепер…

      Хто б міг подумати, що вона стане єдиною людиною, до якої цей залізний чоловік постукає у двері в найтяжчу для нього хвилину. Довірить ключі від власної оселі й… дитину.

      – Я вже не смію просити вас про допомогу, – перервав її думки Роман. – Проте якщо залишитеся, буду вельми вдячний. Мені похорон організувати треба. Поминки… Настя не повинна цього бачити. А залишити її ні з ким. У покійної дружини батьки давно померли. Вона одна в сім’ї була. У мене старша сестра й старенька мама за тисячі кілометрів живуть. А тут – нікого.

      – Розумію, – погодилася Марина. – Займайтеся справами. Про Асю не хвилюйтеся. Буду поруч, скільки треба.

      – Спасибі, – ледь чутно прошепотів Богданов. Заплющив очі й повільно відкинув голову на спинку дивана. Здавалося, він навіть не дихає.

      Марина не могла зрушити з місця. У голові роїлися тисячі думок. Цю родину спіткало страшне лихо. Що буде завтра? Яка доля маленької дитини? Близької рідні, виявляється, немає. Як вона сприйме смерть матері? Не приховувати ж від неї правду все життя.

      Добровольська повернулася в дитячу кімнату. Підійшла до ліжечка. Погладила кучеряву світлу голівку. Тяжко зітхнула. У ній заворушилося щось досі невідоме – тепле, материнське. Зовсім не хотілося залишати маленьку сиротину. Адже цей чоловік ніколи не замінить матір, та й чи любитиме?

      Страх перед завтрашнім днем зародився в її серці…

      Минув місяць.

      Вечоріло.

      Поволі стихав гамір довгого літнього дня. Надворі неквапливо згасала червона, наче кров, заграва. Над нею в темряві далекого неба зажевріла, мов жаринка в попелі, перша вечірня зоря. Місяць, що досі висів непомітною сірою плямою, умить ожив і яскраво засвітився чарівним білим огнем. За ним, як дрібненькі чарівні ліхтарики, замерехкотіли зорі.

      Усе навкруги затихло.

      Зійшла СКАЧАТЬ