Володимир. Семен Скляренко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – немолодий уже чоловік з сивим, рівно підстриженим на шиї волоссям, густими бровами, під якими поблискують сірі очі; у нього гострий, як у птаха, зір, довгий крючкастий ніс, підібгані уста. Він стоїть біля столу в кутку світлиці – одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткі – до колін – штани, на ногах високі підковані чоботи.

      – Чолом тобі б’ю, Олафе Скетконунге, – починає князь Володимир, – прийми дари від мене й Новгорода.

      Вої князя Володимира кладуть перед конунгом дари: соболині хутра, разки горючого каменю[53], обоямогострий меч, срібнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнеців – для конунга, емалі – для його жони, лунниці з сканню – для дочок.

      – Добрі дари ти привіз, гардський княже, – відповідає Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, – і за них тобі дякую. Щедрий Гардарик[54], багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеаріке?[55]

      Вони сідають один проти одного за столом. Вої князя тихо виходять, в глибину світлиці відступають ярли, мовчазні слуги ставлять на стіл наповнені міцним медом срібні келихи, толковини говорять тихими голосами.

      – Я прибув до тебе, Олафе, пам’ятаючи, що тебе називають Скетконунгом[56], хочу нагадати й утвердити те добре, що було між людьми наших земель. Ти сказав про багатство моєї землі – і це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатстві не без урону. Іде в мене, конунге, сварга з братом Ярополком, що сидить у Києві-городі…

      – Київград, – примружує очі конунг Олаф. – О, я багато чув про нього.

      – Тому я й прибув до Свеаріке, – продовжує князь Володимир. – Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати мені на поміч тисячі дві воїв. Вої-свеї, – закінчує князь Володимир, – хоробрі, їх знає весь світ.

      – Так, у світі знають наших воїв, – згоджується конунг Олаф. – Та й самі мої вої люблять далекі походи. Але вони, – конунг посміхається, – дуже люблять городи, землі, дань.

      – Городів і земель я дати не можу, – відповідає князь Володимир, – то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять іноземців. А золото твоїм воям дам.

      – Це буде довго?

      – До Києва-города й назад – рік. А може, вої твої попливуть далі, до Візантії.

      – Дві тисячі воїв… Рік, – шепоче конунг. – Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.

      Тільки темніє, в ущелині за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священній діброві запалюється безліч вогнів, народжується спів, чути людські голоси.

      Шляхом, що в’ється над морем, до цієї ущелини на колісниці, яку тягне четверик коней, оточений гірдманами[57], їде з ярлами і лагманами[58] Олаф Скетконунг.

      Ще одна колісниця прямує за першою, в ній сидять князь Володимир, воєводи новгородські, вони пильно озираються навкруг.

СКАЧАТЬ