Володимир. Семен Скляренко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ покликав і вас, одержав нині грамоту від київського князя Ярополка.

      Він зупиняється на якусь хвилину, виймає з-за вилоги лівого рукава грамоту, підносить так, що всім видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгортає й не читає – кожне слово цієї грамоти, либонь, записане в його серці, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нині – вперше за всі літа – князя київського Ярополка своїм братом.

      – Князь київський Ярополк, – каже далі Володимир, – пише мені, аби їхав я до Києва, негоже нині, пише він, мати на Русі два князі, уже ми, – пише Ярополк, – зуміємо правити землею з города Києва…

      – Хто це «ми»? – виривається в темному кутку палати.

      – А Новгород що ж, не може мати свого князя? – глухо лунає ще один голос.

      Князь Володимир підводить голову й дивиться в півтемряву, ніби хоче пізнати, хто запитує. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання.

      – Про кого думає князь Ярополк, – відповідає він людям, – всі ви, мужі мої, знаєте. Уже раніше повідав я вам, уклав він любов і дружбу з імператорами ромеїв, учинив мир з печенігами, нині думає, либонь, спертись на них.

      – Пускає ромейські мечі в нашу землю? На печенігів спирається? Але ж ми їх сюди не пустимо. Про кого він думає? Що каже про Новгород?

      Крики в палаті нагадують буйний потік, що кипить, вирує між скель, виривається з берегів.

      – Князь Ярополк пише про нас, – відповідає Володимир, – у Новгороді бути надалі, як і скрізь на Русі, посаднику моєму…

      Князь Володимир замовкає, мовчить усе боярство й воєводи, у палаті стає так тихо, що чути, як потріскують ґноти світильників, а одразу за стінами шугає вітер.

      І враз зборище прориває. Першим встає жрець Ємець – він викидає вгору свій бубон, кілька разів б’є в нього, бряжчить золотими підвісками, за ним схоплюються з лав, б’ють посохами об підлогу стàрці громадські й мужі, вражені тим, що почули, хапаються за крижі мечів воєводи.

      – Не буде так, як замислив Ярополк, – чути багато голосів. – Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи своє слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!

      У зливі голосів, що наповнює палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурхані хвилі. Князь Володимир вище підносить руку з грамотою, ось він щось сказав.

      – Мужі новгородчі! – звертається він. – Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужі новгородчі…

      Тоді наперед протискується, пробиваючи собі шлях руками, а то й кулаками, воєвода Михало. Ніхто не гнівається. Михало такий – хто-хто, а він скаже, що треба, блюде Новгород і п’ятини, сам їздив до Києва просити князя, він привіз сюди й Володимира.

      – А я ужо скажу, – з того й починає Михало, ставши так, щоб його чули і князь, і мужі. – Ужо я скажу, – суворо й грізно продовжує він, – і за вас, новгородчі, і за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? – раптом вибухає він. – Де ми живемо? Хто ми є?

      Воєвода запитує, але не жде відповіді, СКАЧАТЬ