Володимир. Семен Скляренко

Чтение книги онлайн.

      Після віча Володимир говорив у своїй світлиці на верху терема з Добринею.

      Була ніч. Князь стояв біля розчиненого вікна, крізь яке вливався багатоголосий крик, шум з лодій, далекий смутний спів.

      – От і все готове, воєводо мій, тепер і в дорогу, – почав Володимир. – Довго я думав про Київ, рвався туди, хотів там бути, але не так, як нині.

      – Чого печалишся, княже? – підійшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. – Ти ідеш на праве діло, захищаєш закон і покон отців своїх, маєш з собою воїнство незліченне, певен я, що приєднаються, стануть під твоє знамено й полуденні землі.

      – Це все так, Добринє, і коли б не вірив, то й не пішов би, але скільки крові доведеться нам пролити, навіщо Ярополк почав усобицю в землях, навіщо накликав хмари на Русь?

      Обидва вони, стоячи біля вікна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за літо, десь над самим обрієм пробігала тонка зміїста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Ільменя, ліси.

      Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.

      – Мушу йти! – промовив він. – Нехай Перун благословить все моє воїнство.

      – Не печалься, княже, – не сам будеш, я завжди з тобою.

      Він узяв руку Володимира й міцно стиснув її.

      – Ні, Добринє! – відповів йому князь. – Я тебе не кличу в цю дорогу.

      Воєводі стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думає брати його з собою?

      – Я люблю Київ, – поволі говорив Володимир, – за ці ж літа полюбив Новгород… І як їх не любити? Київ – отчина моя, а вспоїв мене й вскормив, як рідного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усі п’ятини землі, людей полунощних, що мають суворі лики, але теплі серця.

      – Ці люди люблять такожде й тебе, – сказав Добриня.

      – От через це й не хочу я, – ніби не чуючи його слів, вів далі Володимир, – залишити їх сиротами… Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Дніпрі, а тут кожного дня можуть посунути свіони, чорні булгари.

      – Добре робиш, княже, – згодився Добриня, – що печешся про Новгород, полюбив і я його.

      – Думаю, – подивився на Добриню Володимир, – що треба мені залишити в Новгороді посадника свого, якому вірю.

      – Так і зроби, княже!

      – Роблю, Добринє, а тому залишаю в СКАЧАТЬ