Обре, сховайся добре!. Костянтин Когтянц

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ добра, турської роботи, б'є точно, проте – ґнотова. Ото й навчився палити – в Молдові не встиг, на Московщині про це годі й казати: там за люльку відлучають від церкви.

      А від люльки, як стане потреба, можна ґніт запалити.

* * *

      Ляхи виїхали на кригу замерзлої річки на такій близькій відстані, що тікати було запізно.

      – Райтари,[8] – самими губами прошепотів отаман. – Це краще.

      «Чим краще?!» (Кирин не знав, що служба в райтарах вважалася серед польських панів непрестижною, отож райтарськими офіцерами були здебільшого іноземні найманці.)

      Драгон ледь стримувався: останні півгодини усе його єство волало про небезпеку, проте Боярин кидав погляди, які могли означати тільки одне – «мовчи».

      Тим часом їх уже підвели до головних сил загону – не такого вже й численного.

      – Шандор Добо єстєм! – відрекомендувався Боярин. – Служу його милості пану віденському.[9] Посланий був у приватних справах його милості до Валахії.[10] Повертаючись, у Ямполі від купців почув, що буде війна – і вирішив їхати навпростець до Бара.

      У Драгона змокла спина. Те, що верз Боярин, не лізло ні в які ворота!

      Так, воєвода віленський міг послати людину в приватних справах у Молдову – він одружений з дочкою домінуса.[11] Але чому через козацькі землі?! Навіть якщо справді почув у Ямполі про війну, простіше назад вернутися – Ямпіль біля самого кордону! – та обрати безпечний шлях!

      Проте офіцер якось… неначе аж сонний став. Його думки текли мляво, повільно. «Козаки не користуються шпагами. І щитами також… А у того, у волоській шапці – ще й щит татарський».

      (Щит з'явився тому, що своєму вмінню битися на шаблях Драгон не довіряв. З дитинства не вчений, бо – як батько вважали – мистецтво купця не в тому, щоб відбитися, а в тому, щоб домовитися, щоб не напали серйозні люди. Ну а якщо полізе якась голота – від них відбиватися краще ножами, сокирою та щитом.)

      «…І чув я про цього Добо. Точно чув, і навіть бачив колись. Він трохи змінився, але це він».

      – їдьте, панове.

      Драгон ледь стримався, аби вголос не заволати.

      Цього просто не могло бути. Не могло!

      Жодне військо… Та що там військо – загін дітлахів, що у війну граються, ніколи не відпустить підозрілих без перевірки!

      – Данке![12]

      Боярин рушив коня, усі за ним. Отаман замугикав якусь угорську пісеньку.

      «Він же назвався мадярським ім'ям…»

      Усе тіло Драгона, усе його єство чекали залпу в спину або аркана на шию.

      Десять кроків, п’ятдесят, сто… Ось уже і поворот… Ось вони вже за поворотом…

      – До лісу, – прохрипів отаман.

      – Сліди побачать.

      – Ні. Це не головний загін, а навпаки зовсім!

      Боярин рукою зігнув кущ так, щоб усі шлях побачили.

      Шлях був СКАЧАТЬ