Дерева на дахах. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і ніхто наперед не знає, скільки разів це ще може повторитися. Бо якщо навіть ми врешті-решт якось і випливали, і далі випливаємо, і пливемо, хто як може, кожен сам по собі, прибиваючись до якогось тихого бережка, то ніколи нема певності, що і цей бережок надовго, і чи й він рано чи пізно не обсиплеться.

      Багатьох рятує робота, але декого саме вона й губить. Для інших – суєта суєт, якісь милі дрібниці, звички й прив’язаності… Кожен рятується, як може. Дехто знаходить розраду у каві й цигарках, так, щоб без міри, хтось – у жінках або азартних іграх. Нам важко жити без пристрасті, ми звикли до безмірності всього, до адреналіну і відповідних чуттєвих асоціацій, що з’являються швидко й без зусиль. Я навіть думаю, що у кожному з нас без винятку, хто був там і вернувся, вже сидить готова шиза. І не лише наш бідолаха Сашуня ходить над тією прірвою. Ніхто не знає, звідки воно береться і куди дівається, а часом воно просто десь діває нас самих.

      Взяти хоча б Орка!.. Завтра, наприклад, він може стати вбивцею. Бо якщо ми знайдемо тих хлопців, що його обчистили й позбавили зубів, я за нього не ручаюсь, і за себе не поручуся, а за Сашуню, то тим більше. Поручитися можу хіба за Вікю, бо він не може без своїх дівок з нету, і це вже сильніше за нього. Втім, можливо, саме це ще й тримає його на цьому світі. А я скоро взагалі можу залишитися без голови. Бо з кожним новим ударом біль стає все нестерпнішим, здається, ще мить – і моя голова, мов глиняна, лусне, вибухне зсередини, розколеться навпіл… Мабуть, таки точно якийсь нерв защемило.

      Останнього разу все почалося через шматочок помідора на дні тарілки: серединка розчавленої м’якоті та кілька жовтих насінин – краще б я туди не дивився… Бо ж давно вже нічого такого, думав, і цього разу пронесе. У маркеті на розі купив собі пакетик сметани і три помідори-«пальчики», подумав: літо минає, а я ще свіжої помідори не пробував! Усі проблеми – через дурні думки. Спершу начеб і нічого, а потім… Воно завжди починається несподівано, коли найменше чекаєш. І вже через хвилину у скронях починає бриніти, і поступово цей тупий біль стає нестерпним – голова просто розколюється, розламується навпіл. Стискає, наче обручами, одночасно від лоба і потилиці, тисне й не відпускає, а перед очима щоразу те саме, завжди якісь городи, парасольки кропу і тому подібне… Парасольки кропу – це моє дитяче. Клапті дитячих спогадів і не більше. Наче з того далекого літа, коли на грядці мірявся до кропу і одного дня таки його переріс.

      Воно може наздогнати коли завгодно. Побачив огірка, навіть не цілого, а так, наче розчавлену шкірку, – і почалося… Тоді через огірок, а тепер от через насінинку помідора у сметані така лажа!.. Хоча помідори у нас на городі раніше ніколи й не росли, тобто росли, але ніколи не достигали. Бабуня їх зривала ще зеленими, і вони вже доходили десь на підвіконні. А тепер ось – не те що їсти, навіть дивитися!.. Може, тому, що салат мій був без кропу, про найголовніше я і забув. Кріп – це моє спасіння, а запах кропу – найприємніший з усіх ароматів. Я вже весь пропах тим кропом, він у мене всюди. Часом уже сам собі нагадую квашеного огірка.

      А СКАЧАТЬ