Название: Дерева на дахах
Автор: Олександр Вільчинський
Жанр: Современная зарубежная литература
isbn: 978-966-03-5229-2
isbn:
Сашуня у своєму смішному в клітинку піджаку із секонд-хенду, і в таких же штанах, і в кашкеті над самі очі був схожий на тренера. Із Сашунею приємно бігати: він мовчазний бігун, може, найбільш мовчазний з усіх. Коли його не зачіпати, він просто плямкає губами, але звуку не чути.
Але експерименти з бігом довелося припинити, коли одного разу після вечері у редакції серце й голова хапонули одночасно. Стиснуло так, що вже думав – амба… І цитрамон, як завжди, десь в іншій сорочці, а той, що був у шухляді, також десь подівся. Я вже бачив, що його там нема, але принести нову упаковку забув. Лажа, гірше не придумаєш. Склероз – то також моя проблема, і не така вже й нова. І голова, і серце, оте поколювання зліва. Колись воно й справді може не витримати.
У Джона також проблеми з серцем, і в Орка, і в Йосипа після Африки також почалося, у нього ще й із підшлунковою. Ми з Йосипом разом літали у те Сьєрра-Леоне, Джон нам зробив поїздочку до українських льотчиків у гості. До льотчиків-нальотчиків. Через Дакар і далі на Фрітаун. Та поїздка Йосипові щодо здоров’я взагалі дорого коштувала. Він ще там щось схоже на малярію підчепив, хоч начебто усі необхідні щеплення ми отримали. А Джон про своє серце то найбільше боїться, аби це не сталося, коли лежатиме на якійсь дівці, як колись пішов Бодьо-Бадьо. Хоча Бодьо-Бадьо – то взагалі легенда! А мені то вже начеб і однаково, тобто все одно. Точніше, було все одно, поки не з’явилася Анжелка.
Найгірше, коли одного разу почало хапати і при Анжелці. Добре, що пігулки вже були при мені, і я навіть не сказав їй нічого. А востаннє у редакції – то вже таки й справді дзвіночок з того світу?.. Хоча почалося, як завжди, з потилиці, і одразу – макітра навпіл. Я не чекав такого різкого болю. Начеб і був готовий, бо ж завжди готовий, але все одно не чекав. Найближча аптека – на бульварі, і вже на сходах я хрипів, і стогнав, і ледь не збив з ніг Вітю, свого напарника. Він же – Вікя (Яків – навпаки) – мій «двійник», це я так собі його називаю. Ми чергуємо на зміну: добу – Вікя, добу – я. Крім нас двох, згідно з інструкцією, мав би бути ще й третій, щоб ми працювали добу через дві, але на третьому редакція економить.
А Вітя-Вікя, щоб посидіти у неті на своєму улюбленому сайті знайомств, часто прилазить і під час мого чергування. Той сайт – його найбільша пристрасть… І ще я помітив, що останнім часом він і собі почав відрощувати косу, хоча я свою вже, може б, і обтяв. Стримує лише, що потім усім знову доведеться щось вигадувати й пояснювати.
жінки і машини
Вікя також мовчун. Витягнути щось із цього блідолицього блідуна то марна справа. Він вдає, що не чує, не все чує, а може, й справді недочуває? Якщо й так, то майстерно шифрує свою глухоту. Яйцеголовий шифрувальник, інколи я називаю його ще й так. Але він і цього не чує. Зате Оркові, навпаки – їсти не дай, а про своїх сидорових кіз СКАЧАТЬ