Дерева на дахах. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ висаджував у повітря вітрини ювелірних крамниць, і це його, врешті-решт, привело туди, куди й мало привести… У «бундесі» він підірвав лиш одну, а в нас, ще у 90-х, йому вдалися три чи чотири спроби у Львові та Дрогобичі, і тут йому світило сісти надовго і без бананів.

      Хоча, наприклад, сам я, відколи ото в мене сталося з головою, на банани вже просто дивитися не можу. Але був час після німецької тюрми, коли ще за інерцією щодня з’їдав мінімум три штуки. Зранку, в обід і після вечері, якщо не забував. Ще навіть зараз часом шпортаюся на тому місці у центрі на Йосифа Сліпого, де поруч з газетною розкладкою повновида молодичка торгувала бананами. Ну, не тільки бананами, але й ними теж… Я називав це тоді банановою дієтою, хоча й сала з цибулею також не цурався. Закусувати все ж краще салом, хоча й бананом кльово. Це, до речі, також від Міхала, його рецептура.

      – Коли будеш на волі, – каже, – спробуй бананової горілки. Шматочок банана в рот, розжував і ковтнув, тоді горілка, а тоді знову банан – розжував і ковтнув, от і виходить бананова горілка, – щоразу веселився Міхал.

      Дещо тупувато, але йому було весело. І мені з ним також. Я й досі його згадую, особливо за сніданком чи обідом, бо у тюремній їдальні ми сиділи поряд за одним столом, але де він тепер і що з ним, не знаю. Тату розпластаної ящірки на карку – його автограф і єдине, що у мене від нього залишилось…

      І Міхал, і Ярко, й усі інші, з ким мене зводила доля, я часто всіх їх перебираю у пам’яті. Я згадую всіх, і, може, й про мене хтось із них часом згадує незлим тихим, і, може, саме це й тримає нас на світі, коли ми ще маємо бажання щось згадувати. Це як медитація, майже як обов’язковий післяобідній ритуал за кавою у «Пінгвіні». Тоді, після «бундесу», я тільки й робив, що їв, п’ять разів на день. Їв і ніяк не міг наїстися. Пиріжки, пончики, булочки з повидлом і без. Я їх жував безперестанку.

      А якщо мав гроші, то лазив снідати у «Нашу кухню» на Руській. Це недалеко від студії, яку ми орендували на пару з Орком у «Пензі-Роксолані» (за совєтів – будинок побуту «Пенза», за незалежності перейменували у «Роксолану») і де я, повернувшись у місто, й оселився. У «Нашій кухні» я замовляв котлету по-домашньому на перше, голубці на друге, а яєчню з беконом на десерт, запиваючи все це великою гальбою пива… Але через годину знову хотів їсти.

      Здавалося, що мій шлунок тоді почав перетравлювати все за якоюсь дуже скороченою програмою. І ще одна моя тогочасна аномалія – хоч як я напихався за сніданком, обідом і вечерею, вже не кажучи за улюблене сало з цибулькою перед сном, але ваги не набирав. Може, тому, що багато рухався, а ще, може, через горілку. А Орко ще підцикував, що в мене, як у бузька, одна пряма кишка.

      Після кави у «Пінгвіні» я зазвичай брав курс на «Анастасю», де ставив на піднос борщ із пампушками та часником або солянку, і це я називав ланчем. До речі, такої убойної солянки, як в «Анастасії», я давно ніде не зустрічав. Але до неї я ще доставляв два пластикових коритця – з холодцем і хроном та із салатом з капусти. Могли бути й інші варіанти. Відтак після СКАЧАТЬ