Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ваші б слова… Він зав’яз у тих шрифтах, як павук у павутині, щось сплітає, ночує в типографії, бо ввечері страшно вертатись додому. Життя тут нестерпне, стільки люду, сміття не прибирається з вулиць. Ввечері нема сподівань на ліхтарі, хіба на вікна будинків, однак їх так зашторюють, ніби світло тут – найкоштовніша розкіш.

      – Коли вимикають електрику, так і є, – сумно усміхнулась пані Вікторія.

      Далі розмова увійшла у звичну колію теревень про театр, який так чи інакше ставав центром базікань усіх клієнток пані Вікторії. Невже в цьому місті жінки шили собі одяг лиш для тетральних лож?

      – Хіба ж це поганий привід для сукні? – дивувалась пані Вікторія.

      Соля мовчки знизувала плечима.

      – Колись відведу тебе. Зрозумієш, що заради того театру, що зараз у Києві, жінки шиють сукні, а чоловіки беруть штурмом місто.

      – Хіба в Києві лиш один театр? – питала Соля сто років тому, до того, як уперше побачила на сцені акторів Садовського.

      – Один, у який я тебе відведу. Інші відвідаєш за власним бажанням.

      За кілька місяців Соля, перетворившись на бувалу театралку, переповідала відомі київські легенди охочим сміятися над її історіями про той, єдиний театр пані Вікторії. В історіях фігурував театральний критик Симон Петлюра, що писав статті-дифірамби акторам, а ще – гетьманський автомобіль, що забирав керівника театру просто з репетиції, – Садовський мав показати гетьману, як правильно тримати булаву. Слухала плітки про юних балерин зі школи на Прорізній і «Молодий театр», який працював у приміщенні танцювальної школи. Сміялась над байками про «Інтимний театр», що заінтригував першими афішами – кияни очікували чогось непристойно-пікантного, натомість виявилось, що організатори мали на увазі особливу інтимну атмосферу для інтелектуальної розмови між глядачами та акторами.

      Любила гуляти Контрактовою ярмаркою, задивлялась на мундири військових, пила каву й ароматне вино з якихось неймовірних сховищ пані Вікторії, читала книги і газети, приміряла капелюшки, допомагала кроїти і шити замовлення, носила листи на пошту. Однак над усім безтурботним Соліним життям нависало гнітюче занепокоєння. Тривожні погляди пані Вікторії свідчили, що так не триватиме вічно. Ті погляди зовсім не стосувалися ситуації в місті, яке ледь не щодня прокидалось під новими прапорами. Наставницю непокоїв хиткий статус Солі, її роль королівни без королівства. Скільки б дівчина не блукала київськими перехрестями, Зустрічі не дочекалась.

      – Як же я впізнаю його? – питала вона в господині дому в ті рідкісні вечори, коли вони говорили про те, що тривожило обох.

      Говорити – уже було неабияким досягненням. Пані Вікторія виглядала печально-стривоженою, Соля – наляканою.

      – Впізнаєш. Неможливо не впізнати.

      – Що як я вже зустріла його, просто не встигла врятувати?

      Вікторія мовчала.

      – Що як я ніколи не зустріну його?

      Що можна СКАЧАТЬ