Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська

Чтение книги онлайн.

      Того року вона вперше побачить Київ.

      Упившись квітневими променями сонця, похитуючись, фаетон зупинився біля будинку з примхливо-візерунковою вивіскою «Магазин дамских нарядов A la ville de Paris». Манірна панна у приголомшливій сукні і капелюшку вінчала вивіску. Соля ступила на тротуар, помахом руки відпустила візника, ковзнула долонею по металу дверної ручки.

      – Я на твоєму місці туди не заходила б.

      Медові інтонації, голос жіночий, незнайомий.

      – Це ж чому?

      – У власниці зовсім немає смаку.

      – Смак – це дуже суб’єктивно, хіба ні? – скопіювала інтонацію своєї співрозмовниці Соля.

      Вона не озиралась, не хотіла. Чекала поки нахабна незнайомка сама ступить в поле зору.

      – Я думала, тебе хоч вивіска налякає.

      – Вона мені подобається.

      – Отже, усе ще гірше, ніж я собі уявляла. Стара Геста зовсім втратила розум, якщо почала випускати на Перехрестя таких упертих ослиць.

      Соля, примружившись, озирнулась. Здивувалась перш за все тому, що фаетон, який вона відпустила, стовбичив на вулиці просто перед нею. Скептично глянула на візника, той у відповідь лише мовчки знизав плечима, ледь помітно ковзнув поглядом у бік жінки, що стояла поряд.

      Невисока, тендітна. Соля не могла дозволити собі витріщатись на неї кілька хвилин, лиш вихопила за мить силует, тонку лінію вуст і химерні обриси капелюшка.

      – На Перехресті зустрілись ми… – почала вона звичний обмін обрядовими фразами, зрозумівши, хто перед нею. Наставниця.

      – Ага, ага, у нас і так мало часу, – неввічливо обірвала її жінка, – лізь уже в бричку, спробуємо врятувати твоє відчуття прекрасного чи що там від нього лишилось.

      Соля слухняно повернулась на м’яке сидіння, жінка сіла поруч, фаетон рушив.

      – З цим містом спочатку треба привітатися, а вже потім відчиняти двері, куди б вони не вели, – моралізаторським тоном мовила тонкогуба.

      Соля вигнула брову. Промовчала. Вирішила почекати, що буде далі.

      Коні несли їх вулицями, Київ дихав мудрістю і весною водночас. Зеленіли дерева, синів Дніпро. Прості кольори, без йорзання напівтонів. Блакитне небо цілувало золоті куполи. Геста називала його золотоверхим, хоч Соля сумнівалась, що стара відьма спромоглася видобути з дірявого мозку справжню метафору, певно, почула від когось.

      – Геста не така вже й стара, – мовила тонкогуба.

      Соля лишила вираз обличчя незмінним. Подумки вилаяла себе: забула, з ким має СКАЧАТЬ