Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ неакуратність. Хтозна, як зміниться Київ за кілька років і в яких злочинах звинуватять його самого. Микола зусиллям волі примусив себе відмахнутися від нав’язливих думок. На думку Соні, для київської панночки злочином було знати точну адресу Миколи, адже студентки ніколи не ходили до знайомих юнаків додому, так було «не прийнято». Зеров згадав, як уперше переступив поріг квартири № 17, що на вулиці Велика Підвальна, у тому ж будинку розміщувалось Українське наукове товариство. Гімназія була поряд – лиш прогулятись до Сінного базару, вистачить на коротку розмову з другом. Упівока глянув на учня, ледь помітно хитнув головою: такого супроводжувача від роботи додому добровільно Микола б не обрав.

      Марко, як Мефістофель, слідував за ним усю дорогу до кладовища. Його викладач мав надію, що той знудиться і зникне хоча б під час мітингу біля будинку Педагогічного музею, де розміщувалась Центральна Рада. Але Марко не зникав, гірше – уважно слухав промовців. Микола ковзав поглядом фасадом будинку. Інкерманський камінь. Кажуть, з нього зводились палаци старого Риму. Грушевський, ніби віддаючи шану цьому факту, почав виступ із латинського афоризму.

      Урешті процесія рушила далі, звернула на Фундуклеївську. Біля готелю «Франсуа» Микола втратив будь-яку надію позбутися свого не надто балакучого супроводжувача. Той, у свою чергу, вирішив спровокувати Миколу на такий-сякий діалог.

      – Ви виголошуватимете промову? На кладовищі? – запитав він.

      – Не мав такого наміру, – відповів Микола.

      – Чому? Я читав у газеті вашу промову над могилою Бориса Грінченка.

      – О, то я вже майже професійний поховальний промовець…

      – Щось на зразок.

      Микола зітхнув.

      – Сподіваюся, ти помиляєшся, – сумно усміхнувся він, розмірковуючи про те, чи справді цей юнак десь знайшов «Раду» кількарічної давнини чи переповідає чиїсь слова. Про кар’єру виголошувача промов над могилами Микола точно не мріяв. От тільки якийсь дивний дзвіночок тривоги дзенькнув чи то у вухах, чи десь у глибині горла, примушуючи його завмерти. Після такого дзвіночка, зазвичай, у пам’яті виринала картинка зі сну, що дивував своєю регулярністю останні кілька років.

      Сон, зазвичай, огортав його під ранок, примушуючи забути про все на світі. Одне і те саме напівмарення, картини якого він встиг вивчити напам’ять. Височезні стовбури дерев, що сягали неба, – принаймні, Микола не міг роздивитися угорі нічого, крім гілок цих дерев. Ні, не просто дерев, цілком очевидно – то були сосни. Він стояв на якомусь пагорку перед стіною правічного лісу, обличчям до нього. А за спиною… За його спиною щось – він не міг відповісти, що саме, – чекало, поки він озирнеться. Щось, що таїло небезпеку. Однак Микола не озирався.

      Прокидався іноді від власного крику, іноді спокійно. З відчуттям нестримного бажання поринути в ліс, сховатися в ньому, знайти серед хащ тишу і спокій. Про ліс він згадав і зараз, ідучи Хрещатиком за трунами своїх учнів. Від повного занурення в підсвідоме його відволікла метушня по праву руку. Марко різко СКАЧАТЬ