Каторжна. Борис Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ кожух увесь од поту мокрий, –

      Я й заліз у його, аж у вовну

      Й заморозив так, що він зробився,

      Наче дошка та тверда дубова –

      Покуштуй лиш, одягай, мужиче!

      Доробив мужик свою роботу,

      Підійшов тоді він до кожуха,

      Я ж радію без кінця й без краю:

      Ось коли вже, думка, навтішаюсь!

      Як побачив же мужик кожуха,

      Як почав же лаять на всі боки

      Він мене тоді усяким словом!

      Та й не сам тут я здобувся лайки, –

      Він і батька, й матір не покинув,

      І дідів, і прадідів уславив, –

      Всіх зганьбив мужик дітей, онуків!

      Ну, а я собі таки гадаю:

      «Лайся, лайся, скільки хочеш, дурню,

      А мене не виженеш, хоч лусни!»

      Так не хитре ж те мужиче плем’я!

      Хоч налаяв на всі боки тяжко,

      Так йому ж було ще лайки мало:

      Як ухопить він дрючину довгу

      Та сучковату й товстючу дуже,

      Як почне дубасити кожуха!..

      Б’є та й б’є, мене ж ще дужче лає!

      Ох, дізнав я там тяжкого лиха!

      Тут мені давно б уже тікати,

      Так у вовні ж я заплутавсь дуже

      І ніяк я видертись не зможу.

      А мужик лупцює та й лупцює,

      Б’є мене без жалю, як улучить,

      Та ще й каже, сміючися з мене:

      «От, дурний мороз десь взявсь у біса:

      Мужика схотілось заморозить!..»

      Ледве, ледве викрутивсь од його

      І утік потерзаний, побитий…

      Ох і знаю ж я тепер навіки,

      Як тих клятих мужиків займати:

      Досі ще увесь як перебитий!..

      Дівчина Леся

      I

      У гаях була хатка убога,

      Чоловік жив там з жінкою вкупі,

      Одинокі були та бездітні.

      Ось пішли вони бога прохати

      Аж у Київ, у Лавру святую:

      «Дай нам, Боже єдиний, дитину!»

      Зглянувсь Бог на їх сльози великі,

      На життя працьовите і чесне

      I послав він дочку тим убогим.

      Ох і дивна ж була та дитина,

      Та й не личком же дивна хорошим,

      Не очима, як зорі, ясними, –

      Тим була, ох, і дивна дитина,

      Що, як плаче, не сльози іллються,

      А з очей так і сиплеться жемчуг,

      Дорогії блискучії перли,

      А як часом вона засміється,

      Запашні процвітають троянди…

      II

      А в тім краї був князь та могутній,

      Син єдиний малий був у нього,

      От як став той князенко зростати,

      То і каже до батька, до князя:

      «Ой дозволь мені, батьку, мій князю,

      В темнім лісі піти погуляти,

      Сполювати чи звіра, чи птаха».

      І пуска старий князь свого сина.

      Син бере польовничих[5] князевих,

      Та ще дядька бере він старого,

      І рушають до темного лісу.

      III

      Довго лісом князенко той їздив,

      Сполював птиці й звіру чимало,

      А душний був той день і гарячий,

      І схотілось князенкові пити.

      Ось і бачить він хату край СКАЧАТЬ