Останній спадок. Андрій Новік

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ почав схвильовано розмахувати руками. – Це не розіграш! Це справжній, складений за кілька днів до смерті заповіт мого діда. – На останніх словах хлопець затнувся, важко ковтаючи давкий клубок у горлі. – Хіба ви нічого про це не знаєте? Там же ваше ім’я.

      Від збудження на й без того мокрому обличчі Максима виступили краплини поту. Якщо хлопчина не жартує, то залишається єдиний варіант: я знав діда в минулому, і ми з ним про щось говорили та домовлялися. Але я б запам’ятав…

      – Як його звали?

      – Ігор Васильович Підгірський. Він був простим столяром. Щоправда, колись викладав історію України в одному з київських університетів. Він помер сьогодні від серцевого нападу. Йому було сімдесят чотири. Останні п’ять років на пенсії нічим таким уже не займався, лише деколи на замовлення майстрував стільці чи щось таке.

      – Не пригадую нікого з таким іменем. А може, той Далібор, що в листі, просто мій однофамілець і тезка?

      – Ви багато Даліборів зустрічали? Я – ні.

      – Ну, це так…

      – То ви зовсім нічого не знаєте? – Максимів голос дрижав, як натягнута струна, і погрожував перерости в крик. – У заповіті чітко вказано ваше ім’я, так, наче ви знаєте, що робити з кубом! Що за чортівню ви тут розігруєте всі?! Дідо щойно вмер і згадує вас, абсолютно невідому досі мені людину, у заповіті. Протягом дня приходять дебільні смски. Може, ви причетні до його серцевого нападу, га?!

      – Припини кричати, охолонь. Який куб? Хто всі? Які в біса смски? Що відбувається? – Я намагався вгамувати Максима. Він відмахувався та сердито свердлував мене очима. Як я міг реагувати? Що міг удіяти? Хлопчина потребує допомоги, а мені навіть не вдається утямити, про що йдеться.

      – Може, я помилився… мабуть, не до тієї людини прийшов… – Максим схопив заповіт і почав заштовхувати його назад до конверта.

      – Зачекай, розберімося. Що за куб із підвалу?

      У хлопцевій кишені приглушено завібрував телефон. Він глипнув на екран і відразу зблід. В очах читалася вся гама почуттів, але найчіткіше з-поміж інших проступав страх. Губи заворушились і шалено затрусилися.

      – Вибачте, мені час іти. – Максим підвівся й бігцем поквапився до виходу.

      – Куди ти? Чекай! На вулиці ж дощ, – але Максим, не слухаючи, швидко взувся та попрохав відчинити двері, – може, я хоча б таксі викличу.

      Нервово озираючись, хлопець не зважав на мене. Я перехопив його спрямований крізь вікно погляд. Максим щось видивлявся. Може, чекав на когось. Та у дворі нікого не було, лише самотній автомобіль, припаркований біля сусіднього будинку. Зрештою, утомившись опиратися проханням студента, я все-таки відчинив двері та попрощався з хлопцем. Той, втиснувши голову між пліч, вибіг, як попечений гарячою смолою. Я постояв так іще трохи, намагаючись подумки впорядкувати все, почуте впродовж останніх хвилин. Що це в біса було? Хай як я хотів допомогти хлопцеві, у пам’яті не зринав жоден Ігор Васильович. Думки роїлися, плутаючись так, що аж у скронях боляче запульсувало.

      За СКАЧАТЬ