Дожити до весни. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вилізши з погреба, але не змогла підняти рук – вони боліли так, ніби це по них щосили гамселив хтось від самого вечора дерев’яною палицею.

      У кімнаті не набагато тепліше, ніж у сінях. Вікна намерзли, неначе замуровані білими крижинами. Біля відчиненої грубки – відро з чорною золою, а в самій грубці, мов у роззявленій пащеці звіра, – дрова, складені пірамідою, під яку навіть підсунуто кілька тонких трісок для підпалу, але так і не розпалені. Ні дідуха, якого в селі зазвичай ставлять на покуті, ні святої вечері на столі. На лавці купа якогось накиданого горою лахміття. Зате на ліжку акуратно розкладена її вишнева осінка13, а поруч із нею поставлені черевики та валіза, з якою Анна їздила додому.

***

      Присіла на хиткий стілець, притулилася до надламаної спинки. Втома налягла на плечі пудовими гирями, ноги наче ватяні, руки боліли, нестерпно пекли закривавлені пальці.

      Вдома… Перед очима постала дерев’яна крита сірим шифером хата кольору вохри з рудим цегляним димарем посередині даху та вирізьбленим із латунної пластини флюгером-півником над причілком. Півник завше повертає голову в той бік, з якого дме вітер. На зиму між подвійними рамами вікон Лука зазвичай насипає крупнозернисту сіль – щоб скло не потіло та не вкривалося «узорами», Анна ж прикрашає соляні горбочки ватою і фантастичними витинанками, які навчилася вирізати з білого паперу та фольги.

      Якби Солоха знала, як їй того дня хотілося додому! Якби лише знала… Але вона вирішила зробити з Анни справжню артистку (ніби Анна могла стати несправжньою), тож змушувала її працювати, працювати і працювати. Записала водночас до капели бандуристів, до ансамблю троїстих музик і до симфонічного оркестру. Першокурсників, та ще й у першому семестрі, зазвичай туди не беруть. Але для Анни Соломія Адріанівна зробила виняток. Вона, бачте, добре знала її дідуся, відомого в області скрипаля з поліської глибинки, а в шкільній характеристиці прочитала, що всі десять років дівчина була учасницею художньої самодіяльності, грала на сопілці, на кларнеті, на скрипці та навіть (подумати тільки!) на банджо.

      Отой чотириструнний нащадок африканської лютні, уподобаний американськими джазменами, чомусь найбільше заінтригував премудру Солоху. Навіть слово «банджо» вона вимовляла пошепки й на англійський манір. Важко було зрозуміти, що це має означати – палкий захват заокеанським інструментом чи, навпаки, суворий його осуд. Якось випадково Анна почула розмову Соломії з викладачкою вокалу.

      – Цікаво, де Баскаль видибав це не рекомендоване банджо? Його ж у Союзі навіть зараз ніде не продають, а раніш… Чому-чому? Ніби не знаєш… «Сегодня ты играешь джаз, а завтра – Родину продашь…» Когось би кудись би уже й викликали. А з цього впертющого Баскаля – як з гусака вода.

      – А мала його справді вундеркінд? Чи дід просто вимуштрував улюблену внучку, як ведмежатко в цирку? – перепитала вокалістка.

      – Наші вундеркінди СКАЧАТЬ