Шалена. Клої Еспозіто
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Шалена - Клої Еспозіто страница 15
Название: Шалена
Автор: Клої Еспозіто
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Современная зарубежная литература
isbn: 978-617-12-5445-9, 978-1-101-98599-1, 978-617-12-5095-6
isbn:
То була остання крапля. Більше я терпіти не могла. Я повернулася на п’ятках і побігла нагору, а голова моя вибухала приголомшливою люттю. Очі наповнилися слізьми. Решту вечора я провела, зачинившись у ванній у компанії серветок, просочених шмарклями. Я чула, як піді мною двигтить вечірка, а з програвача гримить улюблена пісня Бет «Мені має дуже пощастити» Кайлі Міноуґ. Мама сказала, що я мушу сидіти там, «доки не навчуся нормально поводитись». Бет чудово провела час. Торт я навіть не спробувала. Сестра намагалася вмовити мене вийти. Стукала в двері. Благала мене. Просила. Вона так шарпала ручку, що та відпала. Вона пропонувала мені свої подарунки, листівки й торт (вона робила це лише заради того, щоб краще почуватись). Але то було не одне й те саме. Уживані іграшки позбавлені того блиску. Я не хотіла «ділитись». У того, хто сказав «ділити – в любові жити», ніколи не було близнючки.
У той рік коні припинили літати. Більше ми свят не влаштовували.
Четвер, 25 серпня 2015 року, 7-ма ранку. Арчвей, Лондон
– Де моє вино, Алвіно? – кричить хтось із ліверпульським акцентом.
Хто шукає вино так рано вранці? У двері стукають, і ручка на них тремтить. Слава яйцям, я зачинилась. Я лежу на підлозі гола з розтягненням шиї. Я пролежала цілий день, дивлячись ліворуч.
– Поверни моє вино, – скиглить нечупара.
Я намагаюся встати.
– Вибач, я його випила. Залишу тобі десятку.
Навряд чи.
– Дивися мені, не забудь.
Ручку більше не торсають. Кроки коридором віддаляються. Тиша.
Нелюдським зусиллям підіймаю себе з підлоги. Земля похитується, обертається в мене під ногами. У роті присмак такий, ніби в попільничку хтось вилив кружку пива. Краще б я почистила зуби – на дотик вони шорсткі. На передній частині своєї валізи я помічаю кишеньку, яка, якби я подумала про це раніше, видалася б мені цілком притомним місцем для зберігання паспорта. Відкриваю блискавку. Він там. Не можу повірити!
Читаю, ну просто про всяк випадок, ім’я на паспорті: Алвіна Найтлі. Ага, за останніми даними це начебто я. Роздивляюся фотографію. Стара світлина. Пам’ятаю, я зробила її в фотокабінці на станції «Паддінґтон» у 2007-му, напередодні знайомства з Амброджо. Уважно вивчаю обличчя на світлині, усмішку, очі. Що в ній такого? Надія? Невинність? Молодість? Я видаюся невловно інакшою. Я гарна. Я заплющую очі, затамовую дух, вбираю біль у себе й ховаю його якнайдалі, замикаю глибоко в підвалі та викидаю ключ. Це було ще до всього. Мені було вісімнадцять, така молода, ще цнотлива. У мене ще була надія. Я проминаю фото й гортаю сторінки: порожні, незаймані. Без штампів. Без спогадів. Я ніде не була. Нічого не робила. Не виросла. Не переїхала.
Котра година? Чорт. Чому я не поставила будильник? Зараз 7:48 ранку. У мене трохи більше години, щоб дістатися до Гітроу. Не знаю, чи встигну. Я хапаю сукню, яка мені не личить, натягаю на себе, накидаю джинсовку, СКАЧАТЬ