Знищ мене. Тагере Мафі

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ людської цивілізації; моє обличчя заривається в м’яку тканину його сорочки, щока притиснута до його грудей, він пахне силою та сміливістю, і весь світ потопає в дощі. Я хочу, щоб він ніколи ніколи ніколи ніколи не відпускав мене. Шкода, що я не можу торкнутися його шкіри, я хотіла б, щоб між нами не було перепон.

      Реальність гатить мене в обличчя.

      Приниження прострілює мій мозок, відчайдушний сором затьмарює свідомість; кров бухає до голови мені, проступає крізь шкіру. Я хапаюся за його сорочку.

      – Ти можеш мене вбити, – кажу я йому. – У тебе ж є пістолети.

      Я викручуюся з його обіймів, і він міцніше притискає мене до себе. На його обличчі жодної емоції, крім несподіваного напруження в щелепі й руках.

      – Ти можеш просто вбити мене, – благаю я.

      – Джульєтто…

      Його голос суворий, на межі відчаю.

      – Будь ласка.

      Я знову завмираю. Знову безсила. Я тану, енергія витікає з моїх кінцівок.

      Ми стоїмо навпроти дверей.

      Адам бере картку-ключ і проводить по чорній скляній панелі, вбудованій біля ручки, і сталеві двері розчиняються. Ми заходимо всередину.

      Ми самі в новій кімнаті.

      – Будь ласка, не відпускай мене відпусти мене, – кажу я йому.

      Посередині ліжко королівських розмірів, пишний килим прикрашає підлогу, у стіні навпроти вбудовано гардероб, люстри звисають зі стелі. Ця краса така гнила, що я не можу на неї дивитися. Адам обережно опускає мене на м’який матрац і робить маленький крок назад.

      – Думаю, на якийсь час ти залишишся тут, – говорить він.

      Я заплющую очі. Я не хочу думати про нелюдські тортури, що чекають на мене.

      – Будь ласка, – кажу йому. – Я хотіла би побути сама.

      Глибоке зітхання.

      – Це неможливо.

      – Що ти маєш на увазі? – я повертаюся.

      – Я маю наглядати за тобою, Джульєтто.

      Він вимовляє моє ім’я немов зітхання. Моє серце моє серцемоє серце.

      – Варнер хоче, щоб ти зрозуміла, що він тобі пропонує, але тебе досі вважають… загрозою. Він призначив мене на це завдання. Я не можу піти.

      Не знаю, чи хвилює мене це, чи лякає. Я нажахана.

      – Ти житимеш зі мною?

      – Я живу в бараках на протилежному кінці цієї будівлі. З іншими солдатами. Але так, – він прочищає горло, не дивиться на мене. – Я переїду сюди.

      Біль пронизує мій живіт і розходиться нервами. Я хочу ненавидіти і засуджувати його, хочу волати, але не можу, бо все, що бачу, – це восьмирічного хлопчика, який навіть не пам’ятає, що він був найдобрішою людиною, яку я пізнала в житті.

      Я не хочу вірити, що все це відбувається насправді.

      Я заплющую очі й опускаю голову на коліна.

      – Тобі треба одягтися, – говорить він за мить.

      Я піднімаю голову. Кліпаю, немов СКАЧАТЬ