Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зморщує губи. Дуже жвавий у неї рот, як я бачу. Можливо, вона курить, хоча від неї пахне олією дерева ши.[105]

      – Отже, з вами таке вже траплялося раніше? Ви виходили на вулицю і…

      Моє обличчя викривлюється у гримасі.

      – Ще навесні. Кур’єр доставки залишив мої продукти на передніх сходах, і я подумала, що зможу просто… витягти їх.

      – Але не змогли.

      – Не змогла. Та багато людей тоді проходили повз. Їм знадобилася десь хвилина, щоб зрозуміти, що я не божевільна й не безпритульна.

      Джейн розглядає кімнату.

      – Ви точно не безпритульна. Це місце… просто вау. – Вона замовкає, а перегодом витягує з кишені телефон, перевіряє дисплей. – Мені треба повертатися додому, – каже вона, підводячись.

      Я намагаюся встати слідом, але мої ноги не бажають співпрацювати.

      – Ваш син – дуже гарний хлопець, – кажу я. – Він приніс оце. Дякую, – додаю.

      Вона кидає погляд на свічку, що стоїть на столі, торкається ланцюжка на шиї.

      – Він хороший малий. Завжди таким був.

      – І дуже вродливий.

      – Завжди таким був! – Вона просовує ніготь великого пальця в кулон; той розкривається, і вона нахиляється до мене, так що ланцюжок вільно звисає в неї із шиї. Я бачу, що вона хоче, щоб я взяла подивитися. Такий дивний та інтимний момент, ця незнайомка, що нависає наді мною, а я тримаю в руках її кулон. Або ж я просто відвикла від контактів із людьми.

      У кулоні маленька фотографія, глянцева та яскрава: маленький хлопчик, років чотирьох, чи близько того, чуприна солом’яного волосся, зубки, наче ряд частоколу після урагану. Одна брова розколота шрамом. Ітан, безперечно.

      – Скільки йому тут?

      – П’ять. Та він виглядає молодшим, чи не так?

      – Я б подумала – чотири.

      – Саме так.

      – Коли це він встиг так вимахати? – запитую я, відпускаючи кулон. Вона ніжно закриває його.

      – Та десь між тоді й тепер! – сміється вона. А тоді раптом: – Ви ж не проти, що я піду? Не перенасититеся киснем?

      – Не перенасичуся.

      – Може, хочете ще бренді? – запитує вона, нахиляючись над журнальним столиком – там лежить якийсь фотоальбом; вона, мабуть, принесла його із собою. Вона бере його під пахву та вказує на порожню склянку.

      – Я обійдуся водою, – брешу я.

      – Добре. – Вона зупиняється, погляд застигає на вікні. – Добре, – повторює. – Там якийсь дуже привабливий чоловік щойно підійшов до будинку. – Вона дивиться на мене. – То ваш чоловік?

      – Та ні. То Девід. Він орендує в мене кімнату. Внизу.

      – То він ваш орендар? – рипить Джейн. – Краще б моїм був!

      Дзвінок більше жодного разу не порушував тишу того вечора, взагалі. Можливо, темні вікна відігнали усіх дітей із кошиками. А можливо, то засохлі жовтки.

      Падаю в ліжко раніше, ніж зазвичай.

      Десь на екваторі моєї аспірантури я познайомилася із семирічним хлопчиком, який страждав від так званого синдрому Котара, психологічного явища, при СКАЧАТЬ