Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Ноги не тримають мене, рукою я обпираюся на стіну. Це мій дім. Це моє вікно.

      Горло здавлює. Очі наповнюються слізьми. Я здивована, а тоді відчуваю сором.

      Бух.

      Тоді злість.

      Я не можу розчахнути двері й прогнати їх. Я не можу вискочити назовні та протистояти їм. Я грюкаю по вікну, різко…

      Бух.

      Я ляскаю долонею по дверях. Б’ю кулаком.

      Я гарчу, далі реву, мій голос відскакує від стін маленького темного передпокою – приміщення відлунь.

      Я безпорадна.

      Аж ніяк, чую я голос доктора Філдінґа. Вдих-два-три-чотири.

      Зовсім ні.

      Я не безпорадна. Я майже десять років долала перепони на аспірантурі. Протягом п’ятнадцяти місяців відбувала практику в школах у неблагополучних районах. Сім років я працювала. Я сильна, запевняла я Саллі.

      Я закидаю волосся назад, повертаюся до вітальні, висмикую собі подихом повітря та тицяю пальцем по кнопці домофона.

      – Забирайтеся геть від мого дому, – сичу я. Авжеж, вони почують цей клекіт ізсередини.

      Бух.

      Палець дрижить на кнопці.

      – Забирайтеся геть від мого дому!

      Бух.

      Спотикаючись, я біжу через кімнату, підіймаюся сходами, забігаю у свій кабінет, до вікна. Он вони, зібралися гуртом, як мародери, починають облогу мого дому, відкидаючи неозорі тіні в останніх променях вечірнього сонця. Я стукаю по склу.

      Один з них показує на мене пальцем, сміється. Замахується рукою, ніби пітчер.[102] Шпурляє ще одне яйце.

      Я грюкаю сильніше, шибка ледь не вилітає з рами. Це мої двері.

      Це мій дім.

      Світ тьмариться в очах.

      Раптом я розумію, що вже лечу вниз сходами; раптом я знову опиняюся в темряві передпокою, босі ноги ковзають по кахлю, долоня лягає на дверну ручку. Гнів душить мене; перед очима все пливе. Я хапаю ротом повітря, раз, ще раз.

      Вдих-два-три…

      Я штовхаю двері. Світло й повітря обдають мене вибуховою хвилею.

      На мить усе довкола німіє, стає тихо, як у німому фільмі, повільно, як при заході сонця. Будинки навпроти. Троє дітей посередині. Вулиця навколо них. Тихо й спокійно, спинений годинник.

      Присягаюся, я чую гуркіт, наче від поваленого дерева. А тоді…

      …а тоді він напирає на мене, роздувається, несеться, наче брила, що вилетіла з катапульти; штовхає мене з такою силою, що я згинаюся від його удару в живіт. Рот розчахується, наче вікно. Всередину кидається вітер. Я – порожній будинок, зігнилі крокви й завивання вітру. Зі стогоном мій дах провалюється…

      …і я стогну, зсуваюся, падаю лавиною, поки одна рука дряпає цегляну стіну, а інша рине кудись у просторі. Очі крутяться та смикаються: вогненна червінь листя, тоді темрява; сяйво над жінкою в чорному; світ втрачає кольори, блякне, поки розплавлена білість наповнює мої очі та вирує в них, густа та глибока. Я намагаюся закричати, губи торкаються чогось зернистого. СКАЧАТЬ