Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Небагато таких вікон я бачив.

      – Овальних?

      Але обмін репліками скінчився. Він вже зосередився на плямі.

      – Це пліснява, – каже він, стишивши голос, наче лікар, який лагідно повідомляє новини своєму пацієнтові.

      – Її можна просто зчистити?

      – Це не допоможе.

      – А що допоможе?

      Він зітхає.

      – Спочатку мені треба перевірити дах. – Тягне за ланцюжок, прикріплений до люка на дах. Той відчиняється; опускається драбина нагору; світло сонця застрибує всередину. Я відходжу вбік, подалі від світла. Мабуть, я все ж вампірка.

      Девід тягне драбину донизу, поки вона не стукається об підлогу. Я дивлюся, як він вилазить по ній, як джинси обтягують його зад; а потім він зникає.

      – Щось видно? – гукаю я.

      Відповіді немає.

      – Девіде?

      Чується брязкіт. Далі струмінь води, виблискуючи сонячним промінням, проливається на сходовий майданчик. Я відскакую назад.

      – Вибач, – каже Девід. – Поливальниця.

      – Все нормально. Щось там видно?

      Пауза, потім знову голос Девіда, сповнений чогось схожого на шанобливість.

      – Та тут цілі зарості.

      То була ідея Еда, чотири роки тому, коли померла моя мама. «Тобі потрібен якийсь проект», – вирішив він; тому ми взялися перетворювати наш дах на сад – розставляли клумби, облаштовували грядочки з овочами, кілька кущиків самшиту. Головна особливість, яку наш брокер назвав pièce de résistance:[112] арка з живоплоту, шість футів завширшки та дванадцять[113] завдовжки, яка своїм густим листям утворювала тунель. Коли потім у батька стався інсульт, Ед поставив всередині меморіальну лавку. «Ad astra per aspera», – говорив напис. Крізь терни до зірок. Я сиділа там весняними та літніми вечорами, в золотаво-зеленому сяйві, читала книжки та посьорбувала келих-другий.

      Останнім часом про наш сад на даху я й не думала. Там, мабуть, усе позаростало.

      – Він вже занадто розрісся, – підтверджує мої сумніви Девід. – Тут як у лісі.

      Краще б він звідти зліз.

      – Тут якісь підпори для рослин? – запитує він. – Вкриті брезентом?

      Ми щоосені накривали їх брезентом. Я мовчу; тільки згадую.

      – Будь тут обережною. Не наступи на вікно.

      – Я не збираюся туди вилазити, – нагадую я йому.

      Скло деренчить, коли Девід легенько стукає по ньому ногою.

      – Ледь тримається. Якщо згори впаде якась гілка, вона виб’є все вікно. – Минає ще якась мить. – Досить вражаюче. Хочеш, я сфотографую тобі?

      – Ні. Дякую. Що будемо робити із сирістю?

      Одна нога спускається по драбині, потім інша.

      – Тут потрібен професіонал. – Девід опускається на підлогу, закладає драбину назад. – Щоб полагодив стелю. Але шпателем я можу відчистити цвіль. – Він зачиняє люк на стелі. – Відшліфую поверхню. Оброблю розчинником, а потім пофарбую емульсійною фарбою.

      – Ти все це маєш?

СКАЧАТЬ