Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ більше двох років. Чи й трьох. Здається, таджин[83] із курятиною, і, наскільки я пам’ятаю, він похвалив вино. Тоді я ще так багато не пила.

      Підпалюю сірник, підношу його до ґноту.

      – Тільки поглянь на це, – кажу я, коли маленький кігтик полум’я роздряпує повітря; сяйво розквітає, його квітка сяє. – Як гарно.

      Настає м’яка тиша. Панч вісімками крутиться довкола Ітанових ніг, а потім застрибує йому на коліна. Ітан заливається бадьорим гучним сміхом.

      – Думаю, ти йому подобаєшся.

      – Я теж так думаю, – визнає він, вигинаючи палець за котячим вухом та лагідно бавлячись із ним.

      – Більшість людей йому не подобаються. Погана вдача.

      Почувся низький гул, ніби тихенький двигун. Панч і справді муркоче.

      Ітан широко посміхається.

      – Він цілком хатній кіт?

      – В нього є котячі дверцята у дверях на кухню. – Я вказую на них. – Та переважно він з дому не виходить.

      – Гарненький, – бурмоче Ітан, доки Панч намагається сховатися в нього під пахвою.

      – Як тобі в новому будинку? – запитую я.

      Він вагається, погладжуючи котячу голову кісточками пальців.

      – Сумую за старим, – нарешті говорить він.

      – Я тебе розумію. А де ви жили раніше? – Відповідь я, звісно, вже знаю.

      – У Бостоні.

      – А що привело вас до Нью-Йорка? – Ця інформація мені також відома.

      – Тато отримав нову роботу. – Фактично, його перевели в інший відділ, та я не беруся сперечатись. – Тут у мене більша кімната, – каже Ітан так, ніби це до нього щойно дійшло.

      – Люди, які там жили перед вами, зробили велику реставрацію.

      – Мама каже, то була реконструкція.

      – Саме так. Реконструкція. І вони об’єднали кілька кімнат нагорі.

      – Ви були в моєму будинку? – запитує він.

      – Кілька разів. Я їх не те щоб дуже добре знала, маю на увазі Лордів. Та в них щороку бувала святкова вечірка, і тоді я до них навідувалась. – Взагалі, востаннє я на неї приходила майже рік тому. Тоді зі мною там був Ед. А через два тижні він пішов.

      Я починаю розслаблятися. На мить мені здається, що це завдяки компанії Ітана – з ним легко і в нього м’який голос, навіть кіт це підтверджує, – але потім я розумію, що повертаюся до режиму аналітика, до принципу гойдалки: передачі та прийому запитань і відповідей. Зацікавленість і співчуття – ось інструменти моїх дій.

      І раптом на якусь мить я знову опиняюся в минулому – у своєму офісі на Східній вісімдесят восьмій вулиці, в маленькій тихій кімнатці, залитій приглушеним світлом, де два глибоких крісла стоять одне навпроти одного, а між ними – озерце блакитного килима. Сичить обігрівач.

      Двері повільно відчиняються, за ними кімната очікування з диваном та дерев’яним столиком; набік позсувалися стоси номерів «Промінчиків» та «Рейнджера Ріка»,[84] корзина заповнена деталями «Леґо»; у кутку муркотить генератор білого СКАЧАТЬ