Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ її, руками окреслюючи кола над головою.

      – Звісно, можеш просто… – починаю я. Попросити його залишити коробку в передпокої? Мабуть, не надто по-сусідському, але я вже два дні не приймала ванну, та й кіт на нього може накинутись.

      Він так і стоїть на порозі, тримаючи коробку в повітрі.

      – …увійти, – закінчую я та натискаю на зумер.

      Із клацанням замок відмикається, я підходжу до дверей з осторогою, як Панч підходить до незнайомих людей чи підходив колись, коли незнайомці ще до нас навідувались.

      За матовим склом виростає постать, темна та струнка, як молоде деревце. Я відмикаю засуви, повертаю дверну ручку.

      Хлопець справді високий, з дитячим обличчям і блакитними очима, гривкою світло-каштанового волосся та ледь помітним шрамом, що, розсікаючи брову, тягнеться вгору по лобі. На вигляд йому років п’ятнадцять. Він виглядає як хлопець, якого я колись знала та з яким цілувалася ще в літньому таборі в Мені якусь чверть століття тому. Він мені подобається.

      – Мене звуть Ітан, – каже він.

      – Заходь, – повторюю я.

      Ітан переступає поріг.

      – Тут темно.

      Я клацаю вимикачем на стіні.

      Доки я оцінюю Ітана, він оцінює кімнату: картини, кота, який розлігся на кушетці, безформний розсип просяклих рушників, що розповзлися по підлозі кухні.

      – Щось трапилося?

      – Невеличка аварія, – відповідаю я. – Мене звуть Анна. Фокс, – додаю на випадок, якщо він віддає перевагу формальностям; я вже в такому віці, що йому в (молоді) матері годжуся.

      Ми потискаємо руки, а тоді хлопець подає мені коробку, міцно запаковану та перев’язану стрічкою.

      – Це вам, – сором’язливо говорить він.

      – Поклади її отам. Може, хочеш чогось випити?

      Ітан підходить до дивана.

      – Можна води?

      – Звісно. – Я повертаюсь на кухню та прибираю розбите скло. – З льодом?

      – Ні, дякую.

      Наповнюю склянку, тоді ще одну, ігноруючи пляшку піно-нуар на кухонній стійці.

      Коробка опускається на журнальний столик, біля мого ноутбука. Я не вийшла зі свого профілю в «Агорі», після того як кілька хвилин тому заспокоювала «ДискоМайкі», в якого саме починався панічний напад; його повідомлення з подякою видніється на екрані.

      – Ось, – кажу я, сідаю біля Ітана та ставлю перед ним склянку. Я різко закриваю ноутбук і беруся за подарунок. – Подивимося, що тут у нас.

      Розв’язую стрічку, підіймаю кришку та із заглибини у пакувальній тканині витягую свічку – з такими квіточками й стебельцями у пастці воску, наче комахами у бурштині. Я демонстративно підношу її до обличчя.

      – Лаванда, – подає голос Ітан.

      – Так і думала, – вдихаю аромат. – Лаблю люванду. – Спробуй ще раз. – Люблю лаванду.

      Він легенько усміхається, кутик рота сіпається догори, наче на ниточці. Я розумію, що вже за кілька СКАЧАТЬ