На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник) - Эрих Мария Ремарк страница 49
Название: На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник)
Автор: Эрих Мария Ремарк
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Зарубежная классика
isbn: 978-966-14-7517-4, 978-966-14-7194-7, 978-966-14-7521-1, 978-966-14-7520-4, 978-966-14-7519-8, 978-966-14-7518-1
isbn:
Вечорами полонені приходять до бараків щось вимінювати. Усе, що вони мають, вони міняють на хліб. Часом це їм удається, бо в росіян справні чоботи, а в нас погані. Шкіра на їхніх чоботях напрочуд м’яка, справжня юхта. Наші солдати з селянських родин, що дістають із дому харчі, можуть собі дозволити такий обмін. За пару чобіт дають дві-три пайкові хлібини або одну хлібину й невеличке кільце ковбаси.
Але майже всі росіяни вже давно попромінювали всі свої речі. Вони ходять у злиденному лахмітті й на обмін пропонують тільки всякі дрібнички, що їх самі вирізують із дерева, із снарядних уламків чи роблять із мідних снарядних обідків. За ті дрібнички, звичайно, дають небагато, дарма що на них витрачено чимало сил і праці, – за них тепер дають лише кілька скибок хліба. Наші селяни вперті й хитрі, коли торгуються. Вони тримають шматок хліба чи ковбаси просто під носом у росіянина, аж поки той зблідне й очі закотить з голоду, тоді йому вже все однаково. А солдат ховає свою здобич якнайдалі з розважністю, властивою селянам, тоді дістає великий складаний ніж, неквапно й статечно відбатовує окраєць хліба зі своїх припасів і, наче винагороджує себе, починає наминати його та відкусує щоразу шматок добрячої твердої ковбаси. Коли бачиш, як наші селюки жеруть, то аж кортить розчерепити їм дурні голови. Вони дуже рідко діляться з ким-небудь своїм добром. Правда, ми замало знайомі.
На варті біля табору росіян найчастіше стою я. У пітьмі їхні постаті рухаються, нагадуючи хворих чорногузів, отих великих птахів. Вони підходять до самої огорожі, туляться до неї обличчям, учепившись пальцями за дріт. Часом вони стоять цілим гуртом. І дихають повітрям, що його несе сюди вітер із степу, з лісу.
Зрідка вони розмовляють, тільки дуже коротко, перекидаються лише кількома словами. Вони ставляться один до одного людяніше і, як мені здається, більш по-братерському, ніж ми тут, у таборі. Та це, певне, від того, що вони почуваються куди нещаснішими, ніж ми. Правда, війна для них уже скінчилася. Але отак чекати, поки заслабнеш на кривавий пронос, – це теж не життя.
Ополченці, що стережуть цих полонених, розповідають, ніби спершу вони були набагато бадьоріші. Як це часто-густо трапляється, полонені заходили один з одним у статеві зносини, здебільшого це кінчалося бійкою, йшли в хід кулаки й ножі. Тепер вони геть отупіли й збайдужіли, стали такі кволі, що навіть облишили займатися онанізмом, хоча спершу вони часом робили це навіть усім бараком.
Вони стоять біля огорожі; коли хтось, заточуючись, відходить, його місце відразу заступає інший. Більшість мовчить, тільки дехто випрошує в мене недокурок.
Я бачу їхні темні постаті. Вітер куйовдить їм бороди. Про них я нічого не знаю, крім того, що вони полонені, і саме це СКАЧАТЬ