На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Замість їхати до Росії, ми знов рушаємо на передову. Дорогою минаємо жалюгідний гай із понівеченими стовбурами та поораною землею. Скрізь чорніють величезні вирви.

      – Ото, хай йому біс, рвонуло! – кажу я Качеві.

      – Міномети, – пояснює він і показує вгору, на дерева.

      На них висять трупи. Між стовбуром і гілкою застряв голий солдат, каска ще тримається на голові, а більше нічого на ньому немає. Та й солдата тільки половина, самий тулуб, а ніг бракує.

      – Що тут сталося? – питаю я.

      – Його вирвало з одежі, – бурмоче Тьяден.

      Кач каже:

      – Кумедно! Ми вже не раз таке бачили. Коли шкварне ота міна, то людину просто вириває з одягу. Так діє вибухова хвиля.

      Я шукаю далі. Так воно і є. В одному місці висять шматки форми, в іншому прилипла кривава каша, що колись була живим тілом. Ось лежить зовсім голий труп, на одній нозі в нього ще зостався клапоть спідніх та навкруг шиї – комір від мундира. Весь його одяг висить тут же, на найближчих гілках. Трупові бракує обох рук, їх мов викрутило. Одну з них я помічаю кроків за двадцять у чагарнику.

      Труп лежить долілиць. Під ранами на місці вирваних рук земля почорніла від крові. Листя під ногами розметене, начебто чоловік іще хвицався.

      – Це не кумедно, Каче! – кажу я.

      – Дістати снарядну скалку в живіт теж не весело, – відказує він, знизуючи плечима.

      – Тільки не розкисайте! – радить Тьяден.

      Усе це сталося, вочевидь, недавно, бо кров іще зовсім свіжа. А що всі люди, яких ми бачимо навкруги, мертві, то ми тут не затримуємось і повідомляємо про це на найближчому санітарному пункті. Врешті ми не зобов’язані виконувати роботу за тих санітарів, вони там усі здоровані.