Щира шахрайка. Емілі Локгарт

Чтение книги онлайн.

      – З нього не можна телефонувати, тільки писати повідомлення, – сказав хлопець. – Мені треба до своїх друзяк.

      – Я не збираюсь його красти, – мовив Донован. – Мені треба лише…

      – Я сказав ні, зрозумів? А тобі всього найкращого, приятелю, – хлопець пішов, навіть не посцявши.

      Доновану був потрібен телефон, бо він не мав ключів від машини й хотів, щоб його підкинули? Чи тому, що він хотів зателефонувати Ноа?

      Він тяжко зітхнув, наче йому боліло. Більше воду він не відкривав.

      Зрештою він пішов.

      Джул опустила валізу на підлогу. Вона струсила руками, прагнучи відновити кровообіг та вигнула руки за спиною. Досі стоячи у кабінці, вона полічила гроші, песо й долари. Відкрила пудреницю і перевірила перуку.

      Остаточно переконавшись, що Донован подався геть, Джул упевнено вийшла з чоловічого туалету, наче то була якась дрібничка, і попрямувала на вулицю. Ззовні вона протиснулася крізь натовп гульвіс, вийшла за ріг і зрозуміла, що їй пощастило. Під’їхало таксі. Вона застрибнула до машини і назвала Гранд Солмар, курорт поруч із «Playa Grande».

      У Гранд Солмар Джул легко взяла інше таксі. Вона попросила нового водія відвезти її у дешеве місце за місцевими мірками. Водій привіз її до «Кабо Інн».

      Це була справжня діра. Дешеві стіни, брудна фарба, пластикові меблі, пластикові квіти на стійці реєстрації. Джул зареєструвалася під фальшивим ім’ям та заплатила клерку в песо. Посвідчення особи він не просив.

      Піднявшись у номер, вона скористалася маленькою кавоваркою та приготувала собі філіжанку кави без кофеїну. Вона поклала три порції цукру і сіла на край ліжка.

      Чи слід їй тікати?

      Ні.

      Так.

      Ні.

      Ніхто не знав, де вона є. Ніхто на світі. Цей факт мав би зробити її щасливою. Джул хотіла зникнути, врешті-решт.

      Але вона почувалася наляканою.

      Дівчина хотіла, щоб Паоло був поруч. І Імоджен також.

      Хотіла скасувати все, що трапилося.

      Якби ж тільки можна було повернутися в часі, думала Джул, вона стала б кращою людиною. Або іншою людиною. Вона була б більше собою. Чи, можливо, менше собою. Вона не знала напевно, тому що вже не розуміла, ким зараз є і чи існує Джул взагалі, а не лише її постаті, які вона являла в різних ситуаціях.

      Чи всі люди такі, без власних «я»?

      Чи тільки Джул?

      Вона не знала, чи зможе полюбити своє власне спотворене невідоме серце. Вона прагнула, аби хтось інший зробив це замість неї, побачив, як воно б’ється за ребрами, і сказав: «Я бачу справжню тебе. Ти є, ти рідкісна і гідна. Люблю тебе».

      Як це похмуро й по-дурному – бути спотвореною та невідомою, не мати індивідуальної подоби, не мати самої себе, коли перед тобою простягається життя. Джул має силу-силенну рідкісних талантів. Вона тяжко працювала і, хай йому чорт, таки має що запропонувати. Вона все це знала.

      Чого ж тоді вона одночасно почувається нікчемною?

      Вона СКАЧАТЬ