Спокута. Світлана Талан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Я тобі допоможу, – обізвався жваво Роман. – Разом ми швидко справимося!

      – Дивись мені! – посварилася пальчиком.

      – А я тебе хоч колись обманював?

      – Ти? Ні.

      – Друзі, так ідемо до лісу чи ні? – утрутився в розмову Федір.

      – Півгодини на обід і перевдягання, – скомандувала Катря.

      – Куди це ти спортивні штани натягаєш? – спитала мати. – Не встигла прибігти зі школи, а вже кудись милишся.

      – Підемо по опеньки, – відповіла швидко Катря й закинула на спину важкі пухнасті коси з розплетеними кінчиками. – Ти не хвилюйся, мамо, на городі все встигну зробити до темряви.

      – А з ким же?

      – З друзями.

      – Знову із сусідами?

      – А то ж із ким?

      – У дівчаток твого віку подруги, а в тебе – друзі, – м’яко дорікнула мати.

      – У мене теж є подруга Ольга, але з нею нецікаво. Носиться зі своїми новими ганчірками, як курка з яйцем, і більше нічого їй не треба.

      – Хіба ж мало добрих дівчаток?

      – А мені з Федьком та Романом теж непогано, – сказала як відрізала. – Мамо, де кошики стоять?

      – Тримай, – мати подала плетеного з лози кошика.

      – Мені два потрібно.

      – Навіщо тобі два? Щоб руки чимось зайняті були та й усе?

      – Дай мені ще один, – попросила Катря. – Кажу ж, що потрібно два, значить, так треба.

      – Ох, і вперта ж ти, Катерино, – усміхнулася мати, дістаючи з-за припічка ще один кошик. – І в кого ти така вдалася?

      – У діда, – кинула, вибігаючи з хати та натягуючи в’язану шапку.

      Друзі швидко прямували накатаною возами дорогою, що тяглася до лісу. Треба було поспішати, бо осінній день короткий, не встигнеш угору глянути, як вже з усіх боків насувається темрява. Днина видалася чудова. Друзі перейшли дерев’яний міст, що розкинувся над невеличкою тихою й спокійною річечкою. Зупинилися лише на мить, кинувши погляди на її тиху заводь, затінену старими вербами з покрученим корінням, що виступало над водою, та й попрямували далі – туди, де вдалині бовваніли дерева, кликали до себе різнокольоровим убранням. Ліс поволі насував їм назустріч.

      У лісі тихо, лише шурхотить під ногами сухе листя, що залягло на землю товстою та м’якою ковдрою. Сумовито поскрипує стара береза, скаржиться на вітер, що позривав із неї останнє вбрання. А далі дружним натовпом обступили стежинку столітні дуби. Заблукала одинока хмаринка, наткнулася на верхівку величезного дуба, зачепилася за його могутнє розлоге віття, та й замріялась або задрімалась на одному місці.

      Грибники звернули зі стежинки й заглибилися в ліс, туди, де тремтливою осичкою починався густий чагарник. Тут розбрелися в різні боки, шукаючи опеньки біля старих трухлявих пеньків. Грибів, дійсно, було дуже багато. Вони росли то безладним СКАЧАТЬ