Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних. Юрій Моро.

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ спитала тінь.

      – Досить, – відсік Яків. – Неважливо, у що я вірю. Я не маю перед вами сповідатися. Де це чутно, щоб сповіщанин бісоті з потойбіччя душу відкривав?! Що робити треба, нечиста?

      Тінь помовчала.

      – Не сердься, Хвиля. Я – вічна істота, можу гаяти час на балачки. Гаразд, стрибай, – тінь похилилася, вказуючи на безодню під собою.

      – Слава Сибові, – промовив козак і зник у темному отворі.

      Та тільки-но зник один, з’явився інший. Наче такий – і не такий. Інший Яків. Яків-Тар.

      Уламок ІV. Нове «вбрання»

      Князь звикся зі своїм новим тілом, його спогадами та почуттями. На зразок справжнього Якова він запалив люльку. Дмухнув. Наступної миті біля його ніг, із червоної хмаринки, з’явилася пухнаста руда кішка із полум’яними вусами і зеленими очима.

      – Таре, мій коханцю, – голос кішки лунав, наче найм’якіший серед усіх світів музичний інструмент. – Ти знов стрімголов рвешся допомагати істоті з іншого світу?

      – Облиш, – відповів князь і знов зиркнув на свій новий вигляд. – Мені не подобається це заняття. Та як ти пам’ятаєш, я програв у волин6 князю Цеху Обіцянок. І тепер, як комусь залізе до голови, аби відбулось щось неймовірне, виникає цей клятий колодязь і відриває мене від справ.

      – Сподіваюсь цього разу, – мурликала руда. – Маленька частка вічності швидко пролине, аби я не встигла занудьгувати за тобою.

      – Звісно, що так, Володарко Ір-Реалі. До речі, наш новий знайомий видався не таким уже й бовдуром, яким його виставив Лейлек. Я відвідав не тільки засіки його пам’яті, а й дослідив тіло. Яків хворів. Хворів сильно. Йому лишалося, щонайбільше, кілька місяць. Тож Хвиля, у сенсі цього світу, щойно виграв час. Цілих три роки. Загалом не тільки, але йому про те знати не слід. Я сподіваюсь, він нас не чує?

      – А ти не бачиш? – кішка справді здивувалася і на додачу усміхнулась. Володарці Ір-Реалі рідко випадало дивуватися будь-чому.

      – Не те, щоб зовсім… – відповів Тар. – Але обтяжений цим тілом та умовами згоди, я вже не так гарно відчуваю буття світів.

      – Усе так, мій любий, – зітхнула Володарка, потім всілася і почала вимиватися. – Не чує козак, не переймайся. Краще йди, та скоріш вирішуй справи. А мене поки розважить Земфір, наш примарний князь Цеху Жаху. Я так давно не лякалась, цілісіньку вічність. Хі-хі.

      – Ти, Володарко, любиш мовити забавками, – князь облизнув пальця та підніс його догори.

      – Чом забавки? Кожний момент вічності – вічний, чи не так? – після маленької паузи руда засміялася. – А… То ти про це і кажеш… Хі-хі-хі. Ой.

      Кішка помітила задраний до гори палець князя.

      – А що це ти робиш?

      – Чекаю на північний вітер. Хочу спробувати Повітряного коня. Він має великої шани серед крадіїв. Та мабуть у цьому тілі, – Тар із зневаженням оглянув себе. – Доки не буде мною скоєне хоча б якесь чимале зловчинення, я не зумію провести жесту, СКАЧАТЬ